Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Тоді ми вдамося до надзвичайних заходів, — відповів Паганель.

— То ви маєте надзвичайні заходи? — поцікавився майор.

— У такій кількості, що навіть не знаю, що з ними робити, — сказав географ, не вдаючись до пояснень.

Залишалося чекати настання ночі, щоб спробувати прорватися крізь лінію маорійців.

Ті стояли на місці. Здавалося навіть, що їхні ряди поповнилися тими, що спізнилися. То там, то тут палали багаття, утворюючи вогняне кільце навколо гори. Коли сусідні долини огорнула темрява, гора Маунганаму наче піднеслася з величезного вогнища, тоді як її вершина губилася в мороці. Знизу, з ворожого бівуаку, з відстані шістсот футів, долинав гомін, шум і метушня.

О дев’ятій годині, коли на землю впала темна ніч, Гленарван і Джон Манглс, перш ніж вести своїх товаришів у небезпечну путь, вирішили спочатку зробити розвідку.

Вони почали безшумно спускатися і хвилин за десять уже опинилися на вузькому гірському гребені, що перетинав ворожі укріплення на висоті п’ятдесяти футів.

Спочатку все йшло добре. Маорійці, які лежали навколо багать, здавалося, не помічали двох утікачів, і ті просунулися ще на кілька кроків уперед. Але раптом ліворуч і праворуч від гребеня розляглися рушничні постріли.

— Назад! — вигукнув Гленарван. — У цих розбійників котячі очі і чудові рушниці.

Гленарван і Джон Манглс швидко видерлися крутим схилом і заспокоїли своїх друзів, наляканих стріляниною. Капелюх Гленарвана прошили дві кулі. Отже, наважитися йти довжелезним гірським гребенем між двома рядами стрільців було неможливо.

— Тоді — до завтра, — сказав Паганель. — Позаяк ми не можемо обдурити пильність цих тубільців, то вже дозвольте мені почастувати їх стравою власного приготування.

Було досить холодно. На щастя, Кара-Тете взяв із собою в могилу своє найкраще убрання і теплі ковдри з форміуму. Утікачі, не переймаючись муками сумління, закуталися в них, полягали всередині огорожі могили і невдовзі, під захистом марновірства тубільців, спокійно позасинали на теплій землі, яка безнастанно здригалася від клекотіння усередині неї.

Розділ XV НАДЗВИЧАЙНІ ЗАСОБИ ПАГАНЕЛЯ

Наступного ранку, сімнадцятого лютого, втікачів, що спали на вершині Маунганаму, розбудили перші сонячні промені. Маорійці давно вже ходили коло підніжжя гори, не перестаючи спостерігати за тим, що на ній відбувається. Виїуки, сповнені люті, зустріли європейців, щойно вони вийшли з опоганеної цими могили. Вийшовши за межі огорожі, втікачі оглянули поглядом довколишні гори, ще повиті туманом глибокі долини, озеро Таупо, води якого злегка брижив ранковий вітерець. Потім, бажаючи довідатися про нові плани Паганеля, всі оточили географа, запитливо дивлячись на нього.

Паганель невдовзі задовольнив цікавість своїх супутників.

Друзі мої, — почав він, — мій план хороший тим, що коли він і не дасть усіх очікуваних від нього ефектів, якщо він навіть не досягне мети, наше становище від того анітрохи пе погіршиться. Але план цей повинен удатися, і він удасться!

— А що це за план? — спитав Мак-Наббс.

— Ось мій план, — продовжував Паганель. — Марновірство тубільців дало нам тут притулок, і треба, щоб це ж марновірство допомогло нам звідси втекти. Якщо мені пощастить переконати Каї-Куму, що ми стали жертвами свого гріха — опоганення могили, що нас уразив гнів небесний — словом, що ми мертві і загинули жахливою смертю, то, як ви гадаєте: Каї-Куму залишить підніжжя Маунганаму і повернеться у своє селище?

— У цьому я не маю жодного сумніву, — сказав Гленарван.

— А якою саме жахливою смертю ви загрожуєте нам? — поцікавилася Елен.

— Смертю, уготованою святотатцям, друзі мої, — відп'овів Паганель. — Каральне полум’я в нас під ногами. Відкриємо ж йому дорогу назовні!

— ■Що! Ви хочете викликати вибух вулкана? — вигукнув Джон Манглс.

— Так, вулкана штучного, вулкана імпровізованого, люттю якого ми самі будемо керувати. Тут, під нами, скупчилася величезна кількість підземної пари і полум’я, що рветься назовні. Улаштуймо ж штучне виверження для свого блага!

— Хороша думка! — зауважив майор. — Добре вигадано, Паганелю!

— Ви розумієте, — вів далі географ, — ми удамо, начебто нас пожерло полум’я новозеландського Плутона, а самі.в цей час сховаємося в могилі Кара-Тете. Там ми пробудемо днів зо три, чотири і навіть п’ять, якщо це буде потрібно, поки дикуни, переконавшись у нашій загибелі, відмовляться від свого задуму схопити нас

і підуть звідси.

— А що, коли вони захочуть на власні очі побачити загибель покараних нечестивців і піднімуться на вершину? — спитала міс Грант.

— Ні, люба Мері, — відповів Паганель, — цього вони не зроблять. Адже на гору накладено табу, а коли вона сама скарає своїх осквернителів, табу це матиме ще більшу силу.

— Ваш план справді добре замислений, — сказав Гленарван. — Вігі може зазнати поразки тільки в тому разі, якщо дикуни залишатимуться біля підніжжя Маунганаму, поки в нас не закінчаться їстівні припаси. Але це малоймовірно, особливо коли ми діятимемо з достатньою спритністю.