Верн Ж. Діти Капітана Грната

Гленарван, майор, Роберт і Джон Манглс Пробралися за огорожу. Там справді сидів маорієць у довгому плащі з форміуму. Тінь від огорожі заважала роздивитися риси його обличчя. Він, здавалося, був дуже спокійний і безтурботно снідав.

Гленарван уже намірився заговорити з ним, але тубілець, випередивши його, люб’язно запросив вишуканою англійською мовою:

— Сідайте, сер! Сніданок чекає на вас.

То був Паганель. Почувши його голос, усі кинулися до любого географа і почали обіймати його. Паганель знайшовся! Утікачі вбачали в цьому запоруку свого порятунку. Кожному хотілося якнайшвидше про все розпитати його, довідатися, яким чином і чому опинився він на вершині Маунганаму, але Гленарван припинив одним словом цю несвоєчасну цікавість.

— Дикуни! — сказав він.

— Дикуни! — повторив, знизавши плечима, Паганель. — Оце вже, можу сказати, істоти, яких я глибоко зневажаю.

— Але хіба вони не можуть...

— Хто? Вони? Оці дурні? Ходімо! Подивитеся на них.

Усі пішли слідом за Паганелем. Новозеландці знаходилися на тому ж місці, біля підніжжя гори, і несамовито кричали.

— Галасуйте! Вийте! Надсідайтеся! — гукнув Паганель. —' Ну ж бо спробуйте, підніміться на цю гору!

— А чому б і не піднятися їм на неї? — спитав Гленарван.

— Та тому, що иа ній похований вождь, тому що на гору накладено табу!

— Табу!

— Так, друзі мої! І ось-чому я видерся сюди, бо це одне з тих місць, де знедолені знаходили собі безпечний притулок за часів середньовіччя.

Справді, гора була табуйоваца і тому стала недоступною для марновірних дикунів.

Це ще не було для втікачів порятунком, але, в усякому разі, було рятівним перепочинком, яким можна було скористатися. Гленарван, охоплений невимовним хвилюванням, не в змозі був вимовити ані слова; майор задоволено похитував головою.

— А тепер, друзі мої, — сказав Паганель, — якщо ці негідники розраховують випробувати на нас своє довготерпіння, то вони жорстоко помиляються — не мине і двох днів, як ми будемо поза їхньою досяжністю.

— Ми втечемо! — сказав Гленарван. — Але як?

— Цього я ще не знаю, проте ми обов’язково втечемо, — відповів Паганель.

Тоді всі почали просити географа розповісти про свої пригоди. Але дивна річ; цього разу з балакучого вченого довелося витягати кожне слово. Він, який завжди залюбки про все розповідав, тепер давав на запитання своїх друзів нечіткі, ухильні відповіді.

«Підмінили мого Паганеля», — подумав Мак-Наббс.

І справді, шановний вчений якось дивно змінився: старанно кутався у свою величезну шаль з форміуму і, здавалося, уникав цікавих поглядів. Усі помітили, що географ бентежився, коли якесь питання стосувалося його особисто, але всі делікатно удавали, що не помічають цього. Утім, коли розмова не стосувалася особисто Паганеля, до нього враз поверталася його звичайна невимушеність.

Що ж до його пригод, то ось що розповів географ своїм товаришам, коли всі вони посідали довкола нього в огорожі.

Після вбивства Кара-Тете Паганель, як і Роберт, скористався сум’яттям тубільців і вибрався з укріплень. Але йому менше пощастило, ніж юному Гранту: він потрапив до якогось табору маорійців. Вождем тут був чоловік високий на зріст, з розумним обличчям, набагато освіченіший за всіх своїх воїнів. Він говорив правильною англійською мовою і привітав географа, потершись об його ніс кінчиком свого носа.

' Спочатку Паганель ие міг збагнути, у полоні він чи ні, але невдовзі, пересвідчившись, що вождь люб’язно, але невідступно ходить за ним слідом, він зрозумів, яке його справжнє становище.

Вождь цей, на ім’я Хіхі, що означає «промінь сонця», був людиною не лихою на вдачу. Напевно, окуляри і підзорна труба географа поставили Паганеля в очах тубільця на недосяжну висоту, і Хіхі вирішив прив’язати його до своєї особи — причому не тільки хорошим ставленням до нього, але й міцними мотузками з форміуму.

Так тривало довгих три дні. На питання, добре чи погано поводилися з ним, географ відповів: «І так і ні», не вдаючись у подальші подробиці. Словом, він був бранцем, але становище його могло здаватися кращим, ніж становище його бідолашних друзів, уже хоча б тому, що йому не загрожувала негайна страта.

На щастя, одної ночі він примудрився перегризти свої мотузки й утекти. Звіддалік він бачив, як ховали Кара-Тете на вершині Маунганаму; він знав, що на гору наклали табу. Не бажаючи залишати країну, де були в полоні його друзі, Паганель вирішив шукати притулку на табуйованій горі. Йому пощастило виконати свій небезпечний задум. Минулої ночі він дістався до могили Кара-Тете і тут, «відновлюючи свої сили», чекав, чи не визволить який-небудь щасливий випадок його друзів.

Такою була розповідь Паганеля. Однак чи не приховував він якихось обставин свого перебування в тубільців? Збентеженість географа не раз наводила його слухачів на таку думку: Але хоч би що там було, всі вони одностайно привітали Паганеля з щасливим визволенням.