Верн Ж. Діти Капітана Грната

Віддавши таким чином належне минулому_м повернулися до сьогодення. Становище втікачів продовжувало залишатися вкрай небезпечним. Щоправда, тубільці не наважувалися піднятися на вершину Маунганаму, але вони розраховували знову захопити бранців, сподіваючись, що голод і спрага змусять їх здатися. Це було справою часу, а дикунам терпіння пе позичати.

Гленарван не приховував від себе труднощів їхнього становища. Але він вирішив чекати на сприятливі обставини, а якщо треба буде — створити їх. Насамперед вій поставив собі за мету ретельно оглянути Маунганаму, свою імпровізовану фортецю: не для того, щоб захищати її — адже приступу боятися не доводилося, — а для того, щоб вибратися з неї. Тому Гленарван разом з майором, Джоиом Манглсом, Робертом і Паганелем сумлінно обстежили гору — її стежки, в якому напрямку вони йдуть, схили гори. Гірський кряж завдовжки з милю, що з’єднував Маунґанаму з гірським пасмом Вахіті, спускався поволі до рівнини. Цей кряж, вузький і вигадливо звивистий, являв собою єдино можливий шлях у разі втечі. Коли б утікачі під прикриттям ночі пробралися цим шляхом непоміченими, їм, може, і пощастило б, вислизнувши від маорійських воїнів, добратися до глибоких долин в горах Вахіті.

Але на цьому шляху на мандрівників чигало чимало небезпек. У нижній своїй частині він проходив на відстані рушничного пострілу від засідки, а під перехресним вогнем тубільців ніхто не зміг би пройти безкарно.

Коли Гленарван і його друзі наважилися наблизитись до небезпечної ділянки гребеня, воїни вітали їх градом куль, жодна з яких ие влучила в них. Вітер доніс до них кілька пижів. Вони були зроблені з якогось друкованого паперу. Паганель підібрав з цікавості пижі і, розправивши папір, ледве розібрав, що там було надруковано.

— Як! — вигукнув він. — Знаєте, друзі мої, чим вони набивають свої рушниці?

— Не знаємо, Паганелю, — відповів Гленарван.

— Сторінками, вирваними з Біблії! Зізнатися, шкода мені їхніх місіонерів. Нелегко їм буде зібрати маорійські бібліотеки.

Гленарван і його супутники почали підніматися крутими стежками, що вели на вершину гори: вони хотіли оглянути могилу вождя. Піднімаючись, вони з подивом помітили, що земля час від часу двигтить у них під ногами. Це було схоже на те, як здригається казан, в якому кипить вода. Очевидно, у надрах гори накопичилась велика кількість пари, що утворилася там під дією підземного вогню.

Це явище вже не могло дуже здивувати людей, що недавно пропливали між гарячими гейзерами Вайкато. Вони знали, що в центральній частині Іка-на-Мауї часто бувають землетруси. Це справжнє решето, крізь шпарини якого вириваються назовні гарячі джерела і сірчані пари.

Паганель, що вже раніше оглянув гору Маунганаму, звернув увагу своїх супутників на ЇЇ вулканічне походження. На думку географа, Маунганаму була однією з тих численних конусоподібних гір центральної частини острова, які неминуче в майбутньому стануть вулканами. Якийсь навіть незначний механічний вплив легко міг спричинити створення кратера в її ґрунті з білуватого кременистого туфу.

— Нехай так, — погодився Гленарван, — але ми тут не в більшій небезпеці, ніж біля парового казана «Дункана». Адже земна кора за міцністю не поступиться листовому залізу.

— Згоден, — озвався майор, — але найкращий паровий казан згодом може луснути.

— Але я не прагну довіку залишатися на цій горі, Мак-Набб-се! — заперечив Паганель. — Покажіть мені, куди йти, і я негайно ж залишу її.

— Господи, чому ця Маунганаму сама пе може віднести нас, адже в її надрах так багато енергії! — вигукнув Джон Манглс. — Тут, під нашими ногами, утримуються, може, мільйони кінських сил, що гинуть невикористаними. «Дункану» вистачило б їх тисячної частки, щоб повезти нас на край світу!

Ця згадка про «Дункан» навіяла на Гленарвана сумні думки. Хоч як важко було йому самому, він, проте, нерідко забував про себе, горюючи за своєю командою.

Зійшовши на вершину Маунганаму, де знаходилися його супутники, Гленарван усе ще перебував у полоні своїх сумних дум. Елен, угледівши чоловіка, одразу пішла йому назустріч.

— Любий Едуарде, — сказала вона, — що ви з’ясували? Чи можемо ми сподіватися на порятунок?

— Будемо сподіватися, люба Елен, — відповів Гленарван. — Дикуни пе наважуться ступити на схили гори, і в нас буде досить часу, щоб обміркувати план утечі.

— А тепер — до могили! — весело гукнув Паганель. — Адже це наша фортеця, наш замок, наша їдальня, наш робочий кабінет. Там ніхто нам не зашкодить. Місіс Елен і міс Грант, дозвольте мені бути гостинним у цій чарівній обителі.

Усі рушили за люб’язним Паганелем. Коли дикуни побачили, що втікачі знову збираються поганити своєю присутністю могилу, на яку накладене табу, вони почали безладну стрілянину і зчинили такий галас, який майже заглушив постріли. Але, иа щастя, кулі не долітали так далеко, як лементи: вони не. сягали і половини гори, а крики загубилися в просторі.

Елен, Мері Грант і їхні супутники, бачачи, що марновірство маорійців перевершує навіть їхню лють, цілком заспокоєні ввійшли за огорожу могили.