Верн Ж. Діти Капітана Грната

Втеча почалася. Було вжито всіх запобіжних заходів. Бранці один за одним протиснулися через вузький прохід і опинилися в печері. Джоц Манглс, перш ніж залишити святилище, знищив усі сліди підкопу, а потім і сам прослизнув в отвір, закривши його циновкою, що робило прохід зовсім непомітним.

Тепер треба була спуститися зі стрімкої скелі. Спуск цей був би нездійсненний, коли б Роберт не приніс із собою мотузку з форміуму. Її розмотали, ,один кінець прикріпили до виступу скелі, а другий кинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити своїм друзям довіритися цій скрученій з волокон форміуму мотузці, випробував її. Вона здалася йому не дуже міцною. Це вимагало обачності: падіння з такої висоти могло закінчитися смертю.

— Ця мотузка, по-моєму, не може витримати більше двох людей, — сказав він. — Згідно з цим треба й діяти. Я запропонував би містеру Гленарвану спуститися першим з місіс Елен. Коли' вони будуть біля підніжжя скелі, нехай тричі смикнуть за мотузку — це буде знак, що за ними можуть спускатися й інші.

— Першим спущуся я, — сказав Роберт. — Я знайшов унизу

глибоку западину, в якій можуть заховатися ті, хто спустяться першими. •

— Спускайся, дитя моє, — мовив Гленарван, потискуючи руку Робертові.

Хлопець зник. За хвилину мотузка тричі смикнулась, що означало: спустився щасливо. Гленарван і Елен негайно вийшли з печери. Було ще дуже темно, але вершини гір, що височіли на сході, почали вже.сіріти. -

Різкий вранішній холод збадьорив молоду жінку, і вона відчула приплив сил. Першим почав спускатися Гленарван, за ним Елен. Обоє вони благополучно досягли землі. Звідси Гленарван, підтримуючи дружину, почав спускатися вниз схилом гори. Він намацував пучки трави, кущики і, випробувавши їхню міцність, ставив на них ногу Елен. Галасливо злетіли якісь раптово сполохані ними птахи. Втікачі кожного разу здригалися, коли з-під їхніх ніг зривався камінець і з гуркотом котився до підніжжя гори.

Гленарван із дружиною вже спустилися до половини схилу, як раптом з печери почувся тихий голос Джона Манглса:

— Зупиніться!..

Гленарван, вчепившись однією рукою за кущ, а другою підтримуючи дружину, завмер иа місці!

Збив на полох Вільсон. Почувши якісь звуки на площі перед храмом, він повернувся в хатину і, піднявши циновку, почав спостерігати за маорійцями. За його сигналом Джон Манглс зупинив. Гленарвана. Виявилося, що один з воїнів, упіймавши якийсь неясний, незвичайний шурхіт, встав і підійшов до хижі. Стоячи за два кроки від неї, маорієць, схиливши голову, прислухався. У такій позі 'він простояв якусь хвилину, що здалася Вільсону годиною. Потім, струснувши головою, як людина, що помилилася, тубілець повернувся до своїх товаришів, підняв із землі оберемок хмизу і підкинув його в напівзгасле багаття! Відразу знялося полум’я і освітило обличчя воїна; иа ньому вже не залишилося й сліду заклопотаності. Подивившись на перші проблиски зорі, що з’явились на обрії, він улігся біля багаття, щоб зігрітися.

— Усе добре, — тихо промовив Вільсон, повернувшись до печери.

Джон знаком показав Гленарвану, що можна продовжувати

спуск, і незабаром і Гленарван і Елен опинилися на вузенькій стежині, де на них чекав Роберт.

Знову тричі смикнули мотузку, після чого почали спускатися Джон Манглс і Мері Грант.

Вони так само вдало досягли землі і невдовзі зустрілися з Гленарваном у тій западині, про яку казав Роберт.

За якихось п’ять хвилин усі втікачі, щасливо вибравшись із храму, залишили свій тимчасовий притулок. Уникаючи заселених берегів озера і, по можливості, тих місць, де їх міг хтось побачити, вони, швидко рухаючись вузькими стежинами, заглибилися в гори. Мовчки, мов тіні, прослизали вони крізь кущі. Куди вони йшли? Куди очі дивляться, але вони були вільні.

Близько п’ятої години почало світати. Хмари, що пливли високо в небі, набули блакитного відтінку. Ранковий туман танув. Невдовзі мало зійти сонце, і його поява, замість того щоб подати сигнал до страти, тепер могла викрити втечу засуджених.

Тож утікачам будь-що треба було якнайшвидше опинитися на недосяжній для дикунів відстані, перш ніж ці дикуни викриють їхню втечу, і вони опиняться перед загрозою фатальних для них наслідків. Але вони посувалися вперед досить повільно, бо стежини були круті. Гленарван не вів, а скоріше ніс свою дружину. Мері Грант спиралася на руку Джона Манглса. Роберт, щасливий, гордий, радіючи зі свого успіху, йшов попереду. Матроси замикали ланку. ,

Ще півгодини — і з-за туманного обрію викотиться променисте світило.