Близько чотирьох годин ранку увагу майора привернуло якесь шарудіння, воно, здавалося, долинало з-за стіни, що прилягала до скелі.
Спочатку Мак-Наббс пе надав цьому шарудінню значення, але воно не припинялося і майор почав дослухатися, а потім, зацікавившись, навіть припав вухом до землі, щоб краще було чути. Йому здалося, що хтось за стіною шкребе, ззовні риє землю.
Коли Мак-Наббс переконався, що не помилився, він тихо підійшов до Гленарвана і Джона Маиглса і,< збудивши їх від тяжких думок, повів обох углиб хатини.
— Слухайте, — сказав він пошепки, знаком показуючи їм, що треба нахилитися.
Шкрябання чулося дедалі виразніше. Вже можна було розрізнити, як під натиском якогось гострого знаряддя скреготали і скочувалися вниз камінчики.
— Якийсь звір риє нору, — сказав Джон Манглс.
Гленарван раптом ляснув себе по лобі.
— Хтозна, — сказав він, — а раптом це людина!
— А ось ми зараз з’ясуємо, людина це чи тварина, — відповів майор.
До них приєдналися Вільсон і Олбінет, і вони вчотирьох почали рити під стіною: Джон Манглс працював кинджалом, інші — вивернутим із землі камінням або просто руками. Мюльреді, простягтись иа підлозі і піднявши циновку, спостерігав за групою тубільців.
Дикуни, нерухомо сидячи навколо багаття, навіть ие підозрювали про те, що відбувається за двадцять кроків від них.
Земля під руками бранців була пухка, а під нею залягав кременистий туф. Тому, незважаючи на відсутність інструментів, яма швидко поглиблювалася. Невдовзі стало очевидно, що якась людина чи кілька людей роблять підкоп у хатину. З якою метою? Знали вони про те, що тут знаходяться бранці, чи в них був якийсь свій інтерес?
. Бранці подвоїли зусилля. Кров сочилася з їхніх пальців, але вони рили й рили. За півгодини вони вже вирили яму завглибшки з півсажня. Шерехкотіння з того боку долинало дедалі гучніше: було зрозуміло, що тільки тонкий шар землі роз’єднує людей. Минуло ще кілька хвилин — і раптом майор відсмикнув свою руку, поранену якимось гострим лезом. Він ледь утримався, щоб не скрикнути. Джон Манглс відхилив лезом свого кинджала ніж, що вистромився із землі, і схопив руку, яка тримала його. То була рука жінки чи дитини, рука європейця!
Ні з того, ні з іншого боку не було сказано ані слова. Очевидно, з обох боків розуміли, що слід мовчати.
— Чи не Роберт це бува? — прошепотів Гленарван.
Хоч як тихо вимовив він це ім’я, але Мері Грант, яку розбудив рух довкола неї, прослизнула до Гленарвана і, схопивши цю забруднену землею руку, вкрила її поцілунками.
, — Ти! Ти! — шепотіла дівчина. (Як могла вона не впізнати цю дитячу руку!) — Ти, мій Роберте!
— Так, сестричко, це я, — почули всі голос Роберта. — Я тут, щоб усіх вас врятувати. Але тихіше!
— Хоробрий хлопчику!.. — повторював Гленарван.
— Стежте за дикунами біля входу, — знову долинув голос юного Гранта.
Мюльреді, що залишив був свій спостережний пункт, почувши голос хлопчика, знову повернувся до своїх обов’язків.
— Усе гаразд, — мовив він, — на варті четверо. Інші сплять.
— Сміливіше! — вигукнув Вільсон.
Умить отвір розширили, і Роберт з обійм сестри потрапив в обійми Елен. Навколо пояса він був обмотаний довгою мотузкою з форміуму.
— Хлопчику, мій хлопчику, — шепотіла Елен. — То дикуни не вбили тебе?
— Не вбили. Сам не знаю, яким чином мені пощастило серед загального сум’яття вислизнути. Я вибрався із фортеці і два дні ховався в чагарниках. Уночі бродив навколо. Мені хотілося побачити вас. Коли все плем’я було на похороні свого вождя, я оглянув той бік укріплення, де стоїть ваша в’язниця, і побачив, що зможу дістатися до вас. Я потяг з якоїсь порожньої хатини цей ніж і мотузку і видерся до вас, хапаючись за пучки трави і гілки кущів. На щастя, у скелі, на якій стоїть ця хатина, я натрапив иа печеру, і відтіля мені залишилося прокопати лише кілька футів пухкої землі, щоб дістатися до вас. І ось я з вами!
Двадцять поцілунків були безмовною відповіддю Мері Грант на слова Роберта.
— Ходімо! — сказав він рішуче.
— А Паганель унизу? — запитав Гленарван.
— Пан Паганель? — з подивом перепитав Роберт.
— Так. Він чекає нас?
— Та ні, сер. Хіба пап Пагацель ие з вами?
— Його тут немає, Роберте, — відповіла Мері Грант.
— Як, ти його не бачив? — спитав Гленарван. — То ви не зустрілися з ним серед тієї метушні? Не втекли разом?
— Ні, сер, — відповів хлопчик, приголомшений звісткою про зникнення свого друга Паганеля.
— Ходімо! — сказав майор. — Не можна втрачати ані хвилини. Де б не був Паганель, йому не може бути гірше, ніж нам. Тікаймо!
Справді, кожну хвилину слід було берегти. Негайно рятуватися втечею! На щастя, втеча не здавалася важкою — треба тільки подолати двадцятифутове прямовисне урвище, що знаходилося біля виходу з печери. Далі до самого підніжжя гори спуск був не надто стрімкий. Відтіля бранці могли швидко дістатися до долин, що простягайся внизу. Маорійцям, які помітили б утікачів, довелося б, женучись за ними, зробити довгий гак, бо вони не знали про прохід, виритий між хатиною і схилом гори. "