Верн Ж. Діти Капітана Грната

Про втечу годі було й мріяти: десять воїнів, озброєних з голови до ніг, вартували біля дверей храму.

Настав ранок тринадцятого лютого. Тубільці не чіпали бранців, яких охороняло табу. У храмі зберігалася якась їжа, але нещасні ледве до неї доторкнулися. Голод відступав перед скорботою. День минув, але не приніс ніякої ні зміни, ні бодай надії. Напевно, похорон убитого вождя і страта вбивці мали відбуватися одночасно.

Гленарван був переконаний, що Каї-Куму облишив думку про обмін бранців. У Мак-Наббса однак ще жевріла слабка надія:

— Хтозна, чи не відчуває Каї-Куму в глибині душі, що ви зробили йому послугу?

Хоч які спокусливі були міркування Мак-Наббса, Гленарван пе хотів більше тішити себе марними сподіваннями. Минув день чотирнадцятого лютого, та ніяких приготувань до страти вони ие помітили. А причина цієї затримки полягала ось у чому.

Маорійці вірять у те, що душа померлого перебуває в його тілі протягом трьох днів, і тому труп ховають тільки через три доби. І в даному разі ' цей звичай, що змушував відкладати похорон, точно дотримувався. До п’ятнадцятого лютого па була зовсім безлюдна. Джон Манглс, злізши на Вільсонові плечі, не раз вдивлявся в зовнішні укріплення. Він не помітив жодного тубільця. Тільки змінювалися вартові, які пильно вартували вхід до храму.

Але на третій день двері хижки відчинилися. Близько сотні маорійців — чоловіків, жінок, дітей — зібралися на площі па. Вони були спокійні і мовчазні.

Каї-Куму вийшов зі свого житла і, оточений головними вождями племені, піднявся на земляний насип у кілька футів заввишки, що знаходився посеред фортеці. Натовп тубільців став півколом за кілька сажнів від нього. Глибоке мовчання тривало.

Каї-Куму зробив знак, і один з воїнів попрямував до храму.

— Ви ж пам’ятайте, — сказала Елен чоловікові.

Гленарван мовчки пригорнув її до свого серця. У цю хвилину

Мері Грант підійшла до Джона Манглса.

— Якщо чоловік може вбити свою дружину, — сказала вона, — щоб урятувати її від ганьби, то й наречений може вбити свою наречену з цією метою. Джон, у цю, можливо, останню хвилину я можу сказати, що в глибині вашого серця я давно вже ваша наречена, хіба не так? Чи можу я розраховувати на вас, дорогий Джоне, так, як розраховує місіс Елен на чоловіка?

— Мері! — вигукнув розгублено молодий капітан. — Мері! Люба!..

Він пе встиг договорити: циновку відсунули, і бранців повели до Каї-Кума. Жінки змирилися зі своєю долею. Чоловіки приховали свою страшну тривогу під зовнішнім спокоєм, що свідчив про надлюдську силу волі.

Бранці стали перед новозеландським вождем. Вирок того був короткий.

— Ти вбив Кара-Тете? — спитав він Гленарвана.

— Так, убив, — відповів той.

— Завтра на світанку ти помреш.

— Я сам? — спитав Гленарван, і серце його калатало в грудях.

— О, коли б то життя нашого Тогонга не було дорожче за ваше! — люто вигукнув Каї-Куму.

У цю хвилину натовп тубільців заворушився. Гленарван швидко оглянувся. Невдовзі гурт розступився, і з’явився знеможений від утоми воїн. Піт стікав у нього по обличчю. Як тільки Каї-Куму побачив його, він звернувся до нього англійською мовою, очевидно бажаючи, щоб їхню розмову зрозуміли бранці:

— Ти прийшов з табору пакекас?

— Так, — відповів маорієць. .

— Ти бачив бранця — нашого Тогонга?

— Бачив.

— Він живий?

— Він помер. Англійці розстріляли його.

У ту мить доля Гленарвана і його супутників була вирішена.

— Усі ви помрете завтра на світанку! — вигукнув Каї-Куму.

Отже, на всіх бранців впала однакова кара.

Бранців не відвели назад у храм. Вони мали бути присутніми на похороні вождя і на кривавих церемоніях, що супроводжували цей обряд. Загін тубільців одвів бранців на кілька кроків убік, до величезного дерева куді. Вони стояли, оточені вартою, яка не зводила з них очей. Решта маорійців при похованні вождя, здавалося, забули про них.

Після смерті Кара-Тете минули встановлені звичаєм три дні. Тепер, за віруваннями новозеландців, душа небіжчика остаточно залишила його тлінне тіло. Почалася церемонія поховання. Принесли тіло вождя і поклали його на невеликий земляний насип посеред фортеці. Небіжчик був одягнений у розкішне вбрання і вкритий найкращою циновкою з форміуму. Його голову, прикрашену пір’ям, оповивав вінок із зеленого листя. Обличчя, руки і груди небіжчика були змащені рослинною олією і не виявляли жодних ознак тління.

Родичі і друзі Кара-Тете підійшли до насипу, на якому він лежав, і раптом, немов за змахом палички капельмейстера на знак похоронного гімну, розляглися оглушливі плач, ридання, стогони. Тужливий і тяжкий був ритм цього похоронного голосіння. Друзі покійного били себе по голові, а його родички в розпачі роздирали нігтями свої обличчя, проливаючи більше крові, ніж сліз. Ці нещасні жінки сумлінно виконували свій дикий обряд. Але, мабуть, цих виявів жалоби було недостатньо для вмиротворення душі померлого, і воїни, боячись, щрб гнів вождя ие впав на його одноплемінників, що пережили його, хотіли умилостивити небіжчика" надавши йому на тому світі ті блага, які мав він на землі.