Верн Ж. Діти Капітана Грната

Відчувши себе хоча б на якийсь час у безпеці, бранці простяг-лися на циновках з форміуму. Елен, знесилена і змучена, схилилася на груди чоловіка. Гленарван міцно обійняв її.

— Не втрачай мужності, люба моя Елен, — повторював він.

Ледь замкнули бранців, як Роберт, видершись на плечі Вільсо -

нові, примудрився просунути голову між дахом і стіною, на якій були розвішані амулети. Звідси аж до палацу Каї-Куму все було видно як на долоні.

— Вони зібралися навколо вождя, — сказав пошепки хлопець. — Вони махають руками... підвивають... Каї-Куму збирається говорити...

Роберт помовчав кілька хвилиц, а потім продовжував:

— Каї-Куму щось говорить... Дикуни заспокоюються... Вони слухають...

— Очевидно, вождь, оберігаючи нас, має щось на меті, — зауважив майор. — Він хоче обміняти нас на вождів свого племені. Але чи погодяться воїни на такий обмін?

— Так, — знову почувся голос Роберта, — вони його послухали... розходяться... Одні ідуть до своїх хижок... інші залишають фортецю...

— Це справді так? — вигукнув майор.

— Так і є, містере Мак-Наббс, — відповів Роберт, — з Каї-Куму залишилися тільки воїни, що були в його пірозі... О! Один з них прямує до нас...

— Злазь, Роберте! — наказав Гленарван.

У цю хвилину Елен, випроставшись, схопила чоловіка за руку.

— Едуарде, — сказала вона твердим голосом, — ні я, ні Мері Грант не повинні живими потрапити до рук цих дикунів!

Кажучи це, вона простягла Гленарванові заряджений револьвер. У Гленарванових очах промайнула радість.

— Зброя! — вигукнув він.

— Так! Маорійці не обшукують своїх бранок. Але ця зброя, Едуарде, вона не для них, а для нас.

— Сховайте револьвер, Гленарване, — квапливо сказав Мак-Наббс. — Ще не час.

Револьвер зник під одежею Едуарда.

Циновка, що нею був завішений вхід у будівлю, одхилилася. Увійшов тубілець. Вій зробив знак бранцям йти за ним.

. Гленарван з товаришами, щільно йдучи один за одним, перетнули площу па і зупинилися перед Каї-Куму.

Навколо вождя зібралися найзначпіші воїни його племені. Серед них був і той маорієць, чия пірога приєдналася до піроги Каї-Куму там, де Похайвена впадає у Вайкато. Це був чоловік років сорока, могутньої статури, із суворим і лютим обличчям. Його звали Кара-Тете, що новозеландською мовою означає «гнівливий». Вишукане татуювання на ньому свідчило про його високе становище у своєму племені, і сам Каї-Куму ставився до нього з повагою. Однак спостережлива людина могла б відчути, що між цими двома вождями існує суперництво. Майор ураз збагнув, що впливовість Кара-Тете дратувала Каї-Куму. Обидва вони стояли на чолі великих племен, що населяли береги Вайкато, і обидва мали однакову владу. І хоч губи Каї-Куму посміхалися, коли він говорив зі своїм співтоваришем, в очах його, проте, ховалася глибока ворожість.

Каї-Куму почав допитувати Гленарвана.

— Ти англієць? — запитав він.

— Так, — не вагаючись, відповів той, розуміючи, що його національність може полегшити обмін.

— А твої товариші? — продовжував Каї-Куму.

— Товариші мої такі ж англійці, як і я. Ми — мандрівники, що зазнали катастрофи. Наш корабель загинув. Додам ще, якщо це тебе цікавить, що ніхто з- нас не брав участі у війні.

— Це не має значення! — грубо обірвав його Кара-Тете. — Всі англійці — наші вороги. Твої земляки захопили силою наш острів! Вони привласнили собі наші поля! Вони спалили наші селища!

— І вони чинять несправедливо, — мовив повагом Гленарван. — Я кажу тобі це не тому, що у тебе в полоні, а тому, що так думаю.

— Послухай, — продовжував Каї-Куму. — Тогонга, верховний жрець нашого бога Нуї-Атуа, потрапив до рук твоїх братів — він бранець європейців — пакекас. Бог велить нам його викупити, Я хотів би вирвати твоє серце; хотів би, і#об твоя голова і голови твоїх товаришів навічно висіли на палях цієї огорожі... але Нуї-Атуа сказав своє слово!

Кажучи це, Каї-Куму, що досі володів собою, тремтів від гніву, і обличчя його пашіло від люті. За кілька хвилин він знову заговорив;

— Як ти гадаєш, чи погодяться англійці обміняти на тебе нашого Тогонга?

Гленарван не відразу зважився відповісти; він мовчки пильно спостерігав за маорійським вождем.

— Не знаю, — мовив він нарешті.

— Відповідай, — продовжував Каї-Куму, — чи рівноцінне твоє життя життю нашого Тогонга?

— Ні, — відповів Гленарван. — У себе на батьківщині я не вождь і не священик.

Паганель, уражений цією відповіддю, із глибоким подивом подивився на Гленарвана.

Каї-Куму, здавалося, теж був здивований.

— Отже, ти сумніваєшся? — запитав він.

— Не знаю, — повторив Гленарван.

— Отже, твої ие погодяться обміняти тебе на нашого Тогонга?

— На одного мене — ні, а на всіх — можливо.

— У нас, маорійців, міняють голову на голову.

— Так почни з того, що запропонуй обміняти свого жерця на

цих двох жіцок, — запропонував Гленарван, указуючи на Елен і Мері Грант. ₍

Елен кинулася була до чоловіка, але майор утримав її.

— Ці дві жінки, -■ продовжував Гленарван, шанобливо схиляючись перед Елен і Мері Грант, — посідають високе становище у своїй країні.