Верн Ж. Діти Капітана Грната

Надвечір Каї-Куму наказав пристати до крутого вузького берега, до якого прямовисно спускалися перші відроги гір. Там улаштовувалися иа ніч щось із двадцятеро тубільців, висадившись зі своїх пірог. Під деревами палали багаття. Якийсь вождь, що його можна було прирівняти до Каї-Куму, повагсім підійшов до нього і дружньо його привітав способом «шонгуї», тобто потершись своїм носом об його ніс. Бранців знову помістили посеред табору і пильнували всю ніч.

Наступного ранку подорож проти течії Вайкато тривала. З дрібних притоків річки випливали нові піроги. На них прибуло близько шістдесяти воїнів. Це, напевно, були учасники останнього повстання, що, так чи інакше постраждавши від англійських куль, поверталися тепер у свої гори. Час від часу з цих пірог., що пливли одна за одною, лунав спів. Хтось із воїнів заспівував патріотичну пісню, що закликала маорійців на боротьбу із загарбниками:

Папа ратіваті тіді І дута неї...

Голос співака, сильний і дзвінкий, відлунював у горах. Після кожної строфи тубільці, ударяючи себе в груди, як у барабан, хором підхоплювали войовничий приспів. Веслярі ще дужче налягали на весла, і піроги, переборюючи течію, мчали ледь торкаючись водної поверхні.

У цей день на Вайкато можна було спостерігати цікаве явище. Близько чотирьох годин пірога, керована твердою рукою Каї-Куму, сміливо, не сповільнюючи ходу, ввійшла у вузьку ущелину. Буруни шалено розбивалися об численні острівці, дуже небезпечні для човнів. Коли б пірога тут перекинулася, це була б неминуча загибель, бо порятунку шукати було ніде: той, хто ступив би иа вируюче драговиння коло берега, неминуче загинув би.

Річ у тім, що Вайкато текла тут між гарячими джерелами, що здавна привертали до себе увагу туристів. Окис заліза забарвлював у яскраво-червоний колір прибережний мул, де пе можна було знайти і сажня твердої землі. Повітря було насичене їдким запахом сірки. Тубільці наче й не помічали його, зате бранці дуже страждали від ядушливих випарів, що піднімалися з ущелин ґрунту і виділялися з бульбашок, що лопалися під тиском підземних газів. Але якщо ці сірчані випари подразнювали нюх, то погляд не міг не захоплюватися величним видовищем.

Піроги пірнули в густу хмару пари. їх сліпучо-білі закрутки здіймалися, немов купол, над річкою. На обох берегах сотні гейзерів викидали вгору пару і стовпи води. Дивлячись на це видо-вище, здавалося, що це фонтани, створені людською рукою і керовані прихованим механізмом. Вода і пара, змішуючись у повітрі, мінилися на сойці всіма кольорами веселки.

У цьому місці Вайкато тече хистким річищем, що безупинно кипить під дією підземного вогню. Неподалік, на сході від річки, в напрямку до озера Роторуа, ревли гарячі ключі і парували водоспади Ротомахана і Тетарата, що їх уже бачили деякі відважні мандрівники. Вся ця місцевість рясніє гейзерами, кратерами і сопками. Через них пробивається той надлишок газу, що не знаходить собі виходу через кратери Тон-гаріро і Вакарі, двох діючих вулканів Нової Зеландії.

Дві милі піроги пливли під склепінням сірчаних випарів, що клубочилися над водною поверхнею. Нарешті ця сірчана хмара розвіялася, і струмені чистого повітря, наповнені річковою вологою, дали можливість дихнути на повні груди. Сірчані джерела залишилися позаду.

До кінця дня піроги завдяки могутнім зусиллям веслярів перебороли ще дві бистрини — Гіпапатуа і Таматеа. Увечері Каї-Куму отаборився за сто миль від місця злиття Вайпи і Вайкато. Річка, русло якої дотепер, закругляючись, прямувало на схід, тут повертала до озера Таупо.

Наступного дня на правому березі річки бранці побачили гору. Жак Паганель, розгорнувши карту, визначив, що це гора Таубара заввишки три тисячі футів.

Опівдні вся низка пірог увійшла через один з рукавів річки в озеро Таупо. На (березі озера маячив иа даху хижки шматок тканини. Тубільці захоплено вітали його — то був їхній національний прапор.

Розділ XI ОЗЕРО ТАУПО

Уся ця місцевість кипить і клекоче, немов велетенський казан, підвішений над підземним вогнем. Земля здригається, і кора її, подібно до шкоринки пирога, що занадто піднявся у печі, у багатьох місцях тріскається, утворюються глибокі тріщини, відкіля виривається пара. Безперечно, все це плоскогір’я завалилося б у розжарене підземне горно, якби пара, що зібралася, не знаходила собі виходу на відстані двадцяти миль від озера через кратери вулкана Тонгаріро.

Цей увінчаний димом і полум’ям вулкан, що здіймається над дрібними вогнедишними сопками, видно з північного берега озера. Тонгаріро належить до досить складної орографічної системи. Позад нього серед рівнини самотньо підноситься інший вулкан, Руапау, конічна вершина якого заввишки дев’ять тисяч футів, оповита хмарами. Нога смертного ще ніколи не ступала на його неприступну вершину, людське око не виміряло глибину його кратера. Що ж до вулкана Тонгаріро, то за останні двадцять років учені тричі робили виміри по його більш приступних вершинах.