Верн Ж. Діти Капітана Грната

Розділ X НАЦІОНАЛЬНА РІКА

Наступного дня, на світанку, щільний морок туману важко стелився над рікою. Випари, що насичували повітря, згустилися від нічної прохолоди і вкрили густою хмарою поверхню води. Однак сонячні промені невдовзі продерлися крізь клуби туману, і він розтанув під ясним поглядом світила. Визирнули затуманені береги, і Вайкато постала у всій своїй вранішній красі.

Вузька довга коса, що поросла чагарником, закінчувалася вдст-рим мисом біля злиття двох річок. Бурхлива течія Вайпи ще протягом чверті милі ие зливалася з водами Вайкато. Але могутня, спокійна- ріка все-таки брала гору над бурхливою Вайпою, поглинала її води і лагідно несла до Тихого океану.

Коли туман розійшовся, з’явилася пірога, що піднімалася проти течії Вайкато. Це був човен сімдесят футів завдовжки, п’ять футів завширшки і три фути завглибшки, видовбаний з суцільного стовбура місцевої ялини кахікатеда, у якого ніс, як у венеціанської гондоли, підносився вгору. Дно човна було встелено сухою папороттю. Пірога була восьмивеслова і швидко рухалася вперед; на кормі сиділа людина, що керувала кормовим веслом. Це був високий на зріст тубілець років сорока п’яти, широкогрудий, з м’язистим тілом, із сильними руками і ногами. Опукле чоло, поборознене глибокими зморшками, лютий погляд, похмуре обличчя надавали йому грізного вигляду.

То був один із найзначніших маорійських вождів. Про це свідчило вигадливе татуювання на його обличчі і тілі. Від ніздрів його орлиного носа розходилися спіраллю дві чорні лінії; обводили його жовті очі і з’єднувалися на чолі, далі ховалися в густому волоссі. Навколо рота з блискучими зубами, а також на підборідді звивалися барвисті смуги, витонченими закрутками спадали на могутні груди маорійця.

Це татуювання — моко — у новозеландців є свідченням високої відзнаки. Такого почесного татуювання гідний тільки той, хто відзначився в кількох боях, причому раби і люди нижчого стану взагалі ие мають права на моко. Знаменитих вождів пізнають за витонченістю, точністю і за характером малюнка; на їхніх тілах часто зображують тварин. Дехто з тубільних ватажків до п’яти разів піддає себе болісній процедурі моко. Що уславленіша людина у Новій Зеландії, то дужче вона розмальована. \

Слід також додати, що татуювання маорійців, не тільки вселяє повагу, а ще й корисне: воно робить шкіру грубішою і менш чутливою, як до зміни погоди, так і до невпинних укусів москітів.

Високе становище вождя, що правив човном, не викликало сумнівів. Гостра кістка альбатроса, що нею маорійці робили татуювання, п’ять разів борознила глибокі й густі візерунки на його гордому обличчі. На вожді був плащ, витканий з місцевої рослини форміум і оздоблений собачими шкурами. Оперезаний він був фартухом, який зберігав криваві плями — сліди недавніх боїв. На подовжених мочках його вух висіли підвіски з зеленого нефриту; шию його прикрашало намисто з пунаму — священних камінців, які марновірні новозеландці дуже шанували. Поряд з вождем лежала англійська рушниця, а також пату-пату — щось подібне до сокири з подвійним лезом, смарагдового кольору, завдовжки вісімнадцять дюймів.

Вождя супроводило дев’ятеро воїнів нижчого рангу. Вони були суворі на вигляд і озброєні. Деякі з них, напевне, страждали від недавніх ран. Сиділи вони, загорнувшись у плащі з форміуму, і не рухалися. Троє лютих з вигляду собак лежали коло їхніх ніг. Веслярі були, очевидно, вождеві раби чи слуги. Веслували вони з неабиякою силою, і пірога, пливучи проти течії, щоправда, не надто сильної, посувалася досить швидко.

Посередині човна, зі зв’язаними ногами, але вільними руками, сиділи, притулившись один до одного, десятеро полонених європейців. То були Гленарван, Елен, Мері й Роберт Грант, Паганель, майор, Джон Манглс, стюард і два матроси.

Напередодні ввечері маленький загін, введений в оману густим туманом, розташувався на ніч серед численного загону тубільців. Опівночі мандрівників, які міцно спали, схопили, взяли в полон і перенесли до піроги. Досі маорійці нічого лихого їм не заподіяли, а чинити опір тепер було б уже безглуздо, бо їхня зброя і бойові припаси знаходилися в руках дикунів і ті вмить би постріляли бранців з їхніх же рушниць.

З англійських слів, що вкраплялися в розмову тубільців, бранці невдовзі довідалися, що ці маорійці зазнали від англійських військ нищівної поразки і тепер пробираються до верхів’я Вайкато. їхній вождь, після впертого опору 42-му полку, втратив під час боїв кращих своїх бійців, повертався иа береги цієї ріки, аби закликати племена стати до зброї і йти на з’єднання з непогамовним Вільямом Томсоном, який ще й досі боровся з завойовниками. Вождь мав лиховісне ім’я Каї-Куму, що мовою тубільців звучить так: «той, хто поїдає тіло свого ворога». Він був відважний, сміливий, і жорстокість його не поступалася перед його доблестю. Чекати милосердя від такої людини не доводилося. Ім’я його було добре відоме англійським солдатам, і за його голову губернатор Нової Зеландії недавно обіцяв грошову винагороду.