Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, котрий знайшов останки Бьорка, який загинув під час тієї пам’ятної експедиції, про яку я вам розповідав, коли ми зупинялися иа берегах Вімери. Віткомб і Говіт очолювали дві експедиції на острові Та-ваї-пуна-му. Обоє вони на початку 1863 року вирушили з Крайс-тчерча досліджувати проходи в горах на півночі провінції Кентер-бері. Говіт, здолавши гірський кряж біля північного кордону провінції, влаштував свою штаб-квартиру на берегах озера Брюне-ра. А Віткомб знайшов у долині Ракайа прохід до східного схилу гори Тіидаль. У Віткомба був супутник, Яків Лупер, що згодом розповів у газеті «Літтлтон Тайме» про цю подорож і про. катастрофу, якою вона завершилася. Коли мені не зраджує пам’ять, двоє дослідників перебували двадцять другого квітня 1863 року біля льодовика, де беруть початок джерела річки Ракайа. Звідси вони піднялися на вершину гори і почали шукати нові гірські проходи. Наступного дня Віткомб і Лупер, виснажені втомою й холодом, зупинилися перепочити на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Був сильний снігопад. -Протягом семи днів вони блукали серед гір, по видолинках, зусібіч обгороджених стрімкими скелями. Часто-густо вони не могли розкласти багаття через. дощ; траплялося їм і голодувати. Цукор у них перетворився па' сироп, сухарі — на мокре тісто; одяг їхній був геть мокрий від дощу, їх доймали комахи. Вони долали за день щонайбільше три милі, але бували дні, коли вони просувалися на якйхось двісті ярдів. Нарешті двадцять дев’ятого квітня вони натрапили на маорійську хижку; на городі коло неї знайшлося кілька кущів картоплі. Тут двоє друзів востаннє поїли разом. Увечері вони дісталися морського берега поблизу гирла річки Тарамакау. їм треба було переправитися на правий берег, щоб потім іти на північ, до річки Грея. Тарамакау — широка і глибока річка. Лупер після довгих пошуків натрапив на два продірявлених човники. Він полагодив їх як зміг, а потім зв’язав їх докупи. Надвечір мандрівники сіли в човники і почали переправлятися. Ледь устигли вони дістатися середини, річки, як човники наповнилися водою. Віткомб кинувся в річку і плавом повернувся на лівий берег. Яків Лупер не вмів плавати, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося чимало пережити, перш ніж він опинився на березі. Бідолаху понесло до порогів. Одна хвиля накрила йог

— Так, — сказав Джон Манглс, — здається, ніби ці мандрівники зв’язані між собою якимось ланцюгом, і коли одна ланка в ньому рветься, то мандрівники один за одним гинуть.

— Схоже на те, друже Джон, — відповів Паганель. — Мені також це часто спадало иа думку. Який закон спільності призвів Говіта закінчити своє життя майже за таких самих обставин, що й Вікомба? Ніхто цього не знає. Чарльтона Говіта запросив містер Вайд, начальник урядових робіт, щоб той проектував шосейну дорогу від рівнини Хурунуї до гирла річки Тарамакау. Говіт вирушив у путь першого січня 1863 року в супроводі п’ятьох людей. Він дуже вдало впорався з роботою: за його проектом була прокладена, дорога завдовжки сорок миль, аж до річки Тарамакау, але організувати переправу через неї виявилося неможливим. Говіт позернувся до Крайстчерча. Незважаючи на те що насувалася зима, він попросив дозволу продовжити будівництво. Містер Вайд дав на це згоду. Говіт, придбавши все необхідне, вирушив назад до свого табору, маючи намір перебути там зимовий сезон. Двадцять сьомого червня Говіт у супроводі двох своїх робітників, Роберта Літла і Генрі Мюліса, залишили табір. Вони попливли в човні на протилежний бік озера Брюнера. З тих пір їх ніхто не бачив. Вутлий .човник, на якому вони відпливли, знайшли на березі перекинутим. Говіта і його супутників марно розшукували протягом дев’яти тижнів. Очевидно, ці бідолахи, ие вміючи плавати, потонули в озері.

— А може, вони живі-здорові і мешкають серед якогось новозеландського племені? — спитала Елен. — У будь-якому разі, сумніви щодо їхньої смерті залишаються?

— На жаль, ні, — відповів Паганель. — Та оскільки минуло вже ' більше року і ці люди ще не повернулися... — І географ пошепки додав: — Коли з Нової Зеландії люди ие повертаються протягом цілого року, це означає, що вони загинули без вороття.

Розділ IX ТРИДЦЯТЬ МИЛЬ НА ПІВНІЧ

Сьомого лютого, о шостій годині ранку, Гленарван дав сигнал вирушати. Дощ припинився ще вночі. Сизі хмари, що затягли все небо, затримували сонячні промені на висоті трьох миль від землі. Спеки не було, і денний перехід мав бути не надто важкий.

Паганель визначив за картою відстань від мису Кахуа до Окле-нда: вона становила вісімдесят миль. Цю відстань можна було пройти за вісім днів, долаючи щодня десять миль. Але, замість того щоб іти вздовж звивистого берега моря, географ визнав за краще попрямувати до селища Нгарнавахіа, що розташоване на тридцять миль вглиб, коло злиття двох річок — Вайкато і Вайпа. Тут проходив поштовий шлях, власне — стежка, якою міг проїхати візок. Вона перетинала велику частину острова — від бухти Гокса до Окленда. Нею можна було б дістатися до Дрюрі і там добре перепочити в чудовому готелі, що його особливо рекомендує природознавець Гохштеттер. Розподіливши між собою харчі, мандрівники рушили берегом бухти Аотеа. З обачності чоловіки йшли, тримаючи напоготові заряджені карабіни і пильно вдивляючись у горбкуваті рівнини, що простиралися на схід.

Паганель, тримаючи свою досконалу карту в руках, ще раз міг переконатися в точності позначень на ній, аж до найменших дрібниць.

Якийсь час наш маленький загін ішов по піску, що утворився із скалок двостулкових черепашок.

На березі у тихих хвилях припливу безбоязно бавилися тюлені. Ці морські тварини мали круглу голову, широке похиле чоло, виразні очі і були дуже добродушні иа вигляд. Дивлячись на тюленів, легко було збагнути, чому міфологія опоетизувала цих цікавих мешканців моря, саме в них втіливши образ спокусниць-сиреи, незважаючи на те, що голос у них аж ніяк не милозвучний. Цих тюленів біля берегів Нової Зеландії дуже багато, і полюють на них заради жиру і шкіри, бо мають вони тут великий попит.

Серед тюленів вирізнялося троє чи четверо морських слонів. Вони були сіро-блакитного кольору, завдовжки від двадцяти п’яти до тридцяти футів. Ці величезні земноводні тварини, ліниво простягнувшись на товстому ложі з гігантських водоростей — ламінарій, піднімали хобот і смішно ворушили закрученими вусами, довгими і шорсткими, що нагадували підкручені вуса якогось чепуруна.

Робертові було дуже приємно спостерігати за цими цікавими тваринами.

— Як? — раптом здивовано вигукнув хлопець. — Ці тюлені їдять гальку?

Справді, кілька тварин жадібно ковтали камінчики, що ними був укритий берег.

— Так, справді, — відповів Паганель, — тюлені ковтають берегову гальку. Проти цього нема заперечень.

— Дивна їжа, її ж важко перетравлювати! — зазначив Роберт.

— Ці тварини не живляться камінням, а ковтають його, мій хлопчику, для того, щоб навантажити себе баластом. У такий спосіб вони збільшують свою вагу, аби їм легше було спуститися на дно. Повернувшись на берег, вони без зайвих церемоній викинуть із себе цей баласт. Ти зараз побачиш, як тюлені, що наковталися камінчиків, пірнуть у воду.

Справді, невдовзі з півдюжини тюленів, вдосталь навантажившись, важко поповзли берегом і зникли у водній стихії. Але Глена-рван не міг витрачати дорогоцінний час, щоб чекати їхнього повернення і спостерігати за тим, як вони будуть розвантажуватися. І, на превеликий жаль Паганеля, маленький загін знову вирушив у путь.

О десятій годині мандрівники зупинилися поснідати під великими базальтовими скелями, що височіли понад берегом моря. Тут, на мілині, було безліч устриць, але вони були дрібні і несмачні. За порадою Паганеля, Олбінет засмажив їх на розжареному вугіллі, і в такому вигляді їх за сніданком з’їли не одну дюжину.

Поснідавши і відпочивши, наші мандрівники знову вирушили вздовж берега бухти. На вершинах зубчастих скель тулилося багато морських птахів: фрегати, чайки, величезні альбатроси, котрі нерухомо сиділи на, гострих шпилях стрімчаків. До четвертої години подолали, нітрохи не втомившись, десять миль. Мандрівии-п забажали йти, не зупиняючись, аж до ночі. Тут довелося змінити напрямок свого шляху. Треба було пройти попід підніжжям гір, що бовваніли на півночі, і, обігнувши їх, заглибитися в долину річки Вайпа.

Удалині простиралися безмежні луки, йти якими, мабуть, буде неважко. Але, наблизившись до цього зеленого моря, мандрівники були дуже розчаровані: замість луків вони побачили поросль з чагарнику з білими квітами, серед якої буяли високі папороті, що дуже розростаються в Новій Зеландії. Довелося прокіїадати шлях крізь ці дерев’янисті стебла, а це було досить марудно. Проте на восьму годину вечора загін обминув перші відроги гірського пасма Хакаріхатоа і зупинився иа відпочинок.

Після переходу в чотирнадцять миль подорожні мали на нього право. Та в них ие було ні фургона, ні намету, тож довелося лягати просто неба під чудовими норфолкськими соснами. На щастя, ковдр не бракувало, і, користуючись ними, влаштували зручні постелі.

Гленарван вжив усіх запобіжних заходів на ніч. Чоловіки, зі зброєю напоготові повинні були по двоє вартувати аж до ранку. Багаття не розпалювали. Ця вогняна перепона добре захищає від хижих звірів, але в Новій Зеландії немає ні тигрів, ні левів,'ні ведмедів — ніяких хижих звірів.

Взагалі, ніч минула добре, якщо не зважати на неприємні укуси піщаних мух — «нгаму» мовою тубільців — та ще на зухвалу родину пацюків, які всю ніч гризли мішки з харчами.

Наступного ранку, восьмого лютого, Паганель прокинувся трохи спокійніший і майже примирений з Новою Зеландією. Мао-рійці, яких наш географ особливо побоювався, не з’являлися, і ці кровожери не потривожили його спокою навіть уві сні. Він із задоволенням сказав про це Гленарвану.

— Знаєте, мені здається, що ми без жодних пригод завершимо цю маленьку прогулянку, — додав він. — Сьогодні до ночі вже дійдемо до злиття річок Вайпа і Вайкато, а там, на шляху до Окленда, нам уже нема чого боятися зустрічі з тубільцями.

— Скільки ж нам ще треба пройти до злиття річок Вайпа і Вайкато? — запитав Гленарван.

— П’ятнадцять миль — майже стільки, скільки ми пройшли вчора.

— Але цей нестерпний чагарник дуже затримає нас, — зауважив Гленарван.

— Ні, — озвався географ, — ми тепер йтимемо берегом Вайпи, а там нам иа шляху не трапиться жодних перешкод, тож, сподіваюся, перехід буде дуже легкий.

— Тоді у путь! — сказав Гленарван, побачивши, що всі вже ладні рушати.

Перші кілька годин вони продовжували продиратися через густі чагарі, що затримували просування вперед. Звичайно, ие тільки колимага, але й кінь не пройшов би там, де їм довелося пробиратися. Тому шкодувати про австралійський візок не доводилося. Поки через ці зарості не прокладуть проїзних доріг, Нова Зеландія буде доступна тільки пішоходам. Можна сміливо стверджувати, що незліченні різновиди папороті захищали рідну землю від чужинців так само завзято, як і маорійці.

Тому, перетинаючи цю рівнину, де гірське пасмо Хакаріхатоа переходить у пагорби, маленькому загону довелося перебороти безліч перешкод. Проте мандрівники ще до полудня дісталися річки Вашій і звідси вже без особливих труднощів попрямували вздовж ЇЇ крутого берега на північ. .

Йшли вони чудовою долиною, порізаною невеличкими гірськими річками з прохолодною прозорою водою, які, весело дзюркочучи, текли поміж чагарників. За даними ботаніка Гукера, в Новій Зеландії налічують до двох тисяч видів рослин, з яких п’ятсот властиві тільки їй. Квітів тут мало, й вони одноманітні у своїх барвах. Майже не трапляються однолітні рослини, але дуже багато папоротей, злакових і зонтичних. Там і тут, трохи віддалік від берега, над темною зеленню височіли дерева: метросідери з яскраво-червоними квітами, норфолкські сосни, туї з вертикально притиснутими до стовбура гілками і один із різновидів кипариса — ріму, не менш сумний, ніж його європейські родичі. Стовбури всіх цих дерев потопали в зеленому морі папороті.

Між гілками великих дерев і над кущами пурхали і весело перегукувалися какаду, зелені, з червоною смужкою на шиї кака-рікі, таупо з розкішними чорними бакенбардами і, нарешті, папуги, що їх природознавці назвали «південними иесторами»: вони завбільшки з качку, руді, з яскравим пір’ям на крилах.

Майор і Роберт змогли, не віддаляючись від своїх товаришів, підстрелити кількох болотних куликів, і куріпок, що ховалися в кущах. Олбінет одразу обскубав їх.

Що ж до Паганеля, то він, досить байдужий до споживних якостей дичини, теж хотів упіймати якогось птаха, що мешкає тільки в Новій Зеландії. Допитливість природознавця перемагала в ньому апетит мандрівника. Географ пригадав описи місцевого птаха туї. Тубільці називають його «пересмішник» — за невпинне, немов глузливе туркотання, або «кюре» — за її оперення, чорне, з білими перами на шиї, що нагадує одяг ченця-католика.

— Туї так жиріє взимку, що через це навіть хворіє і зовсім не може літати, — розповідав Паганель майору. — Щоб позбутися жиру і полегшати, він роздирає собі груди дзьобом. Чи не видається вам це дивним, Мак-Наббсе?

— Таким дивним, — відповів майор, — що я не вірю жодному вашому слову.

На превеликий жаль нашого географа, йому не пощастило добути хоча б одного туї,- щоб показати недовірливому майору його знівечені, закривавлені груди.

Більше поталанило Паганелю з іншою, теж химерно-дивною твариною, що, рятуючись від переслідувань людей, собак і кішок, утекла в незаселені райони і тепер помалу зникає з новозеландської фауни. Роберт, що винишпорював усі закутки, як справжній мисливець, натрапив на гніздо, звите з переплетених коренів, в якому сиділи дві безкрилі і безхвості куріпки. В них було зовсім біле, що нагадувало волосся, оперення, довгий, як у бекаса, дзьоб, а на ніжках — по чотири пальчики. Ці дивні тварини являли собою перехідний вид від яйценосних до ссавців.

Це були новозеландські ківі, що однаково охоче їдять личинок, черв’яків, комах і насіння. Водяться вони винятково в Новій Зеландії, і зоологічним садам Європи з великими труднощами вдалося їх акліматизувати. Оригінальний вигляд цієї тварини і тільки їй властиві кумедні рухи завжди привертали до ківі увагу мандрівників, і Академія наук навіть доручила Дюмон-Дюрвілю, який очолював велику наукову експедицію на острови Океанії, привезти декілька особин цього дивного птаха. Але вчений, незважаючи на обіцяну тубільцям нагороду, так і не зміг придбати живу ківі.

Паганель, у захваті, щасливий від такої знахідки, зв’язав докупи обох куріпок і енергійно покрокував уперед, утішаючись від думки, що зможе їх подарувати Паризькому зоологічному саду. І уява географа вже малювала звабливий напис на найкращій клітці: «Дарунок Жака Паганеля».

Тим часом маленький загін бадьоро посувався вперед понад берегом річки Вайпа. Місцевість була пустельна. Навкруги не було видно жодного сліду туземця, жодної стежини, що вказувала б на присутність людини на цих рівнинах. Води річки струменіли поміж високих чагарників або серед довгих піщаних обмілин. Тоді погляду відкривалася вся рівнина аж до невисокого гірського пасма на сході. Своєю дивною формою, своїми обрисами, що тонули в імлі, ці гори нагадували гігантських допотопних тварин.

Здавалося, що це лежить раптово скам’янілий табун в( летенських китів. Таке хаотично-примхливе нагромадження скель свідчило про їхнє вулканічне походження.

Справді, Нова Зеландія — не що інше, як порівняно недавній витвір вулканічної дії. Ці острови і тепер продовжують вивільнятися від води. Деякі з них за двадцять років піднялися над рівнем моря на цілий сажень. Вогонь досі ще нуртує в надрах Нової Зеландії, корчить її і виривається в багатьох місцях крізь гейзери і жерла вулканів.

До четвертої години пополудні мандрівники пройшли бадьорим кроком дев’ять миль. За картою, куди раз по раз заглядав, Паганель, до злиття річок Вайпа і Вайкато лишалося менше ніж п’ять миль. Там проходив шлях на Окленд і можна буде влаштуватися на ніч. П’ятдесят миль до Окленда вони подолають за два-три дні, а якщо пощастить зустріти поштовий диліжанс, що двічі на місяць робить рейси між затокою Гокса й Оклендом, то до . цього міста можна буде доїхати за вісім годин.

— Отже, нам доведеться, напевно, ще раз спати просто неба, — сказав Гленарван.

— Так, — озвався Паганель, — але сподіваюся, що це буде востаннє.

— От і добре, бо ці ночівлі є важким випробуванням для Елен і Мері.

— І вони зносять їх без скарг, — мовив Джон Манглс. — Але коли я правильно зрозумів вас, пане Паганель, ви згадували про якесь поселення, що розташоване біля злиття цих двох річок.

— Так, — відповів географ, — воно позначене на карті Джонс-

тона. Це Нгарнавахіа, десь на дві милі нижче від місця злиття річок. ¹ .

— То хіба не можна там улаштуватися на ніч? Мені здається, наші супутниці, не вагаючись, пройдуть зайві дві милі, аби лиш відпочити потім у більш-менш пристойному готелі.

— У готелі! — вйгукнув Паганель. — Готель у маорійському селищі! У ньому немає навіть заїзду, немає шинку! Це не що інше, як купа тубільних хижок, і, як на мене, то нам слід не те, що не шукати в ньому притулку на ніч, а, навпаки триматися від нього якнайдалі.

— Це все ваші страхи, Паганелю! — мовив Гленарван.

— Сер, повірте мені, в цьому разі ліпше не довіряти, аніж довіряти. Невідомо, в яких вони нині стосунках з англійцями: чи приборкано повстання чи маорійці здобули перемогу. Може, ми потрапили сюди в розпал війни. А коли по щирості, то слід визнати, що ми можемо стати для тубільців непоганою здобиччю, і мені аж ніяк не хочеться спробувати проти своєї волі новозеландської гостинності. Тож я вважаю за потрібне триматися якомога далі від цього поселення, його слід обминути, щоб ухилитися від зустрічі з тубільцями. Інша річ, коли ми дістанемося до Дрюрі: там наші мужні супутниці зможуть як слід відпочити від важкої дороги.

Міркування географа взяли гору. Елен воліла провести ще одну ніч просто неба, ніж наражати на небезпеку своїх товаришів. Ні вона, ні Мері Грант не прохали зробити зупинку і йшли далі вздовж берега річки.

За дві години з боку гір почали насуватися вечірні тіні. Сонце, що схилилося до обрію, раптом визирнуло крізь хмари і кинуло червоні промені на далекі вершини східних гір. Це було ніби коротке прощальне вітання, адресоване нашим мандрівникам.

Усі прискорили ходу, бо знали, які короткочасні тут сутінки і як швидко настає ніч. Треба було неодмінно дістатися до місця, де зливаються річки, перш ніж усе порине в темряву. Але саме в цей час усе довкола огорнув густий туман, і триматися потрібного напрямку стало дуже важко.

На щастя, слух замінив очі, які нічого не бачили в пітьмі. Невдовзі рокотання води стало гучнішим, це свідчило про те, що десь неподалік річки зливаються в один потік. О восьмій годині вечора маленький загін досяг нарешті того місця, де Вайпа з ревінням вливається в русло Вайкато.

— Це Вайкато, — вигукнув Паганель, — і дорога на Окленд йде вздовж її правого берега!

— Річку ми побачимо завтра, а зараз лаштуймося на ніч, — сказав майор. — Мені здається, що оті густіші тіні — то гайок, Що виріс там начебто для того, щоб дати нам притулок. Повечеряємо і полягаємо спати.

— Повечеряємо, — сказав Паганель, — але сухарями і сухим м’ясом, не розпалюючи багаття. Ми з’явилися сюди тихо, так само і. підемо звідси, добре, що в тумані нас не видно.

Поблизу справді був гайок. Діставшись до нього, подорожани, скориставшись порадами географа, повечеряли всухом’ятку і невдовзі, потомлені переходом у п’ятнадцять миль, поснули.