Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Ви, дорога міс, напевне, хотіли сказати, коли вона поновилася, — відповів Паганель, — бо перше повстання було ще 1845 року. Отож: поновилася ця війна наприкінці 1863 року. Але маорі задовго до цього готувалися скинути ярмо англійського панування. Тубільна народна партія вела діяльну пропаганду про те, щоб провести на виборах одного з маорійських вождів, Потатау. Вона хотіла з цього старого ватажка зробити короля, а з його селища, що лежало між річками Вайкато і Вайпа, — столицю нової держави. Цей Потатау був скоріше хитрий, ніж відважний, але він мав розумного й енергійного прем’єр-міністра із племені нгатіхахуа, що жило на Оклендському перешийку до того, як його захопили іноземці. Цей міністр, на ймення Вільям Томсон, очолив визвольну війну. Він дуже вміло сформував маорійські бойові загони. Під його впливом один вождь з Таранакі згуртував навколо себе низку окремих племен, об’єднавши їх під гаслом національної ідеї. Інший вождь, із провінції Вайкато, заснував Земельну лігу, що мала на меті переконати тубільців не продавати свої землі англійському уряду. Англійські газети почали наголошувати на цих тривожних симптомах; уряд серйозно занепокоївся. Одне слово, вибухового матеріалу накопичилося чимало. Не вистачало тільки іскри, або, вірніше, зіткнення інтересів новозеландців і англійців, щоб висікти цю іскру для вибуху.

— І це зіткнення?.. — запитав Гленарван.

— ...сталося 1860 року, — відповів Паганель, — у провінції Таранакі, на південно-західному узбережжі острова Іка-на-Мауї. В одного тубільця було шістсот акрів землі поблизу Нового Плімута. Він продав їх англійському уряду. Коли землеміри прийшли обміряти продану ділянку, вождь Кінгі виявив незгоду, а потім збудував на шестистах акрах, за які він боровся, укріплений табір, і обгородив його високою огорожею. За кілька днів по тому полковник Гольд зі своїм загоном здобув цей табір штурмом. Цього дня і пролунав перший постріл народної війни.

— А вони численні, ці маорійці? — спитав Джон Манглс.

— Упродовж останніх ста років кількість їх дуже зменшилася, — відповів географ. — 1769 року Кук нарахував їх чотириста тисяч людей. А 1845 року, згідно з переписом тубільного протекторату, кількість маорі зменшилася до ста дев’яти тисяч. Нині, попри всілякі хвороби, горілку і фізичне їх винищення англійцями-«просвітителями», на обох островах все ж таки налічується дев’яносто тисяч тубільців, серед них тридцять тисяч воїнів, які, на мою думку, ще довго завдаватимуть поразки англійським військам.

— А хіба повстанці досі перемагали? — спитала 'Елен.

— Так. І самі англійці неодноразово захоплювалися відвагою новозеландців. Вони ведуть партизанську війну, роблять набіги, влаштовують сутички, нападають на невеликі загони регулярних військ і грабують садиби англійських поселенців. Генерал Каме-рон почував себе не дуже затишно в цьому краї, де доводилося обнишпорювати кожний кущ. 1863 року після тривалої і кровопролитної боротьби маорі посіли у верхів’ї р'чки Вайкато, в кінці пасма крутих пагорбів, важливу, добре укріплену позицію, захищену трьома оборонними лініями. Місцеві агітатори посилено закликали все населення стати на захист рідної землі, обіцяючи цілковиту перемогу над пакекас, тобто білими. З тубільцями боролися три тисячі англійських солдатів під командуванням гене-рала Камерона; вони нещадно розправлялися з маорі, після того як ті по-звірячому вбили капітана Спрента. Точилися кровопролитні бої. Деякі з них тривали по дванадцять годин, але маорійці не відступали перед гарматними пострілами європейців. Осередком цієї волелюбної відважної армії було люте плем’я вайкато, на чолі якого стояв Вільям Томсон. Цей тубільний полководець мав спочатку у своєму розпорядженні дві з половиною тисячі вакнів, потім вісім тисяч, бо до нього приєдналися зі своїми підданими два грізних вожді — Шонгі і Хекі. Жінки самовіддано допомагали чоловікам у цій визвольній війні. Але праве діло далеко це завжди здобуває перемогу. Після кровопролитних боїв генерал Камерон усе ж підкорив округу Вайкато, щоправда, вже спустошену

і збезлюднілу, позаяк звідти повтікали всі маорійці. Під час цієї війни було чимало дивовижних героїчних подвигів. Так, наприклад, чотириста маорійців, що знаходилися в облозі у фортеці Оракан, яку оточила тисяча англійських солдат, не маючи ні води, ні їжі, відмовилися здатися ворогам. А потім одного дня, опівдні, маорійці проклали собі кривавий шлях крізь ряди сорокового полку і сховалися в болотах.

— Але чи скінчилася ця кровопролитна війна після підкорення округу Вайкато? — запитав Джон Манглс.