Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Ялик із брига? — спитав Гленарван.

— Так, сер, це він, до того ж перекинутий догори дном.

— Бідолашні! — скрикнула Елеіі. — Вони загинули!

— Так, загинули, — відповів Джон Манглс. — І пе могли не загинути, бо в такому бурхливому морі, в таку непроглядну ніч, серед цих рифів, вони йшли на неминучу смерть.

Протягом кількох хвилин пасажири мовчали. Вони дивилися на хисткий човен, що наближався до них. Він, мабуть, перекинувся за чотири милі від берега, і жоден з пасажирів, безперечно, не міг врятуватися.

— Цей ялик, мабуть, може нам придатися, — сказав Гленарван.

— Звичайно, — відповів Джон Манглс. — Прав до нього, Вільсоне.

Матрос виконав наказ капітана, але вітер ущухав, і пліт дістався до перекинутого ялика тільки близько другої години.

Мюльреді, що стояв спереду на плоту, спритно підтягнув ялик До борту плота.

— Порожній? — запитав Джон Манглс.

— Так, капітане, — відповів матрос. — Ялик порожній і пробитий, а тому нам не придасться.

— Не придасться? — перепитав Мак-Наббс.

— Ні, — сказав Джон Мапглс. — Це уламок, який можна хіба що порубати иа дрова.

— Шкода, — промовив Паганель. — На такому ялику ми могли б дістатися до Окленда.

— Нічого не вдієш, пане Паганелю, доведеться миритися з цим, — озвався Джон Манглс. — До того ж таким бурхливим морем я все ж волію плисти на нашому плоті, а не на цьому хисткому човні. Адже досить було легкого удару, щоб зробити його непридатним... Отже, сер, иам тут більше нема чого робити.

— їдемо далі, Джоне, — сказав Гленарван.

— Прав до берега, Вільсоне! — наказав молодий капітан.

Приплив мав протриматися ще з годину. За цей час змогли

подолати дві милі. Але потім вітер майже зовсім ущух; здавалося навіть, що вій починає віяти від берега. Пліт зупинився. Але невдовзі відплив почав відносити його у відкрите море. Не можна було втрачати жодної секунди.

— Кидай якір! — вигукнув Джон Манглс.

Мюльреді, що був напоготові, кинув якір. Пліт віднесло назад ще на два сажні, а потім його втримала перлінь. Мандрівники приготувалися до досить тривалої стоянки. Наступного припливу слід було очікувати о десятій годині вечора. Оскільки Джон Манглс був проти того, щоб іти на плоті вночі, мандрівникам треба було простояти на якорі до шести годин ранку. Вони знаходилися менше ніж за три милі від берега.

Морем гуляли досить великі хвилі, і, здавалося, вони котилися до берега. Коли Гленарван довідався, що йому і його товаришам треба буде провести на плоті цілу ніч, він запитав Джона Манглса, чому той не скористається з цих хвиль, щоб наблизитися до берега.

— Це лише оптичний обман, сер, — відповів йому молодий капітан. — То тільки здається, що хвилі рухаються вперед, насправді вони нікуди не рухаються. Киньте в ці хвилі шматочок дерева,

і ви побачите, що його нікуди ие віднесе, поки не почнеться відплив. Ні, сер, нам залишається тільки набратися терпіння і чекати.

— 1 пообідати, — додав майор.

Олбінет витяг із шухляди з провізією кілька шматків сушеного м’яса і з дюжину сухарів. Стюард бентежився, пропонуючи це убоге меню, проте всі їли охоче, навіть мандрівниці, незважаючи на те, що сильна хитавиця звичайно псувала їм апетит.

Слід сказати, що різкі поштовхи, спричинені тим, що пліт, якого утримував канат, супротивився натиску хвиль, дуже втомлювали. Пліт раз у раз підкидало вгору короткими, рвучкими поштовхами, і здавалося, що він вдаряється об каміння підводних скель. А може, він і справді вдарявся об камені. Перлінь дуже смикало, і молодий капітан кожні півгодини попускав його на сажень. Без цього запобіжного заходу вона неминуче порвалася б і пліт понесло б у відкрите море.

Легко зрозуміти побоювання Джона Манглса: щохвилини міг тріснути канат або зірватися якір. В обох випадках мандрівники виявилися б у скрутному становищі.

Наближалася ніч. Диск сонця, криваво-червоний, подовжений унаслідок заломлення'світла, ось-ось мав зникнути за обрієм. Далеко на заході вода блищала і була схожа на розплавлене срібло. Нічого не виднілося вдалині — тільки небо, море та ще кістяк «Макарі», який ще й досі нерухомо стояв на мілині.

Швидко впали сутінки — вони тривали якихось кілька хвилин, — і ось уже береги, що бовваніли на обрії на півночі і сході, потонули в мороці.

Що мали відчувати наші мандрівники на цьому тісному плоту, серед непроглядного мороку! Одні дрімали тривожним сном, що наганяв важкі видива, інші цілу ніч не могли стулити повік. Світанок усі зустріли знеможені втомою.

Знову почався приплив, і знову з відкритого моря подув вітер. Була шоста година ранку. Час квапив — не можна було гаяти ані хвилини. Джон Манглс почав готуватися до відплиття. Він наказав підняти якір. Але лапи якоря внаслідок поштовхів натягнутого перліня глибоко засіли в піску. Без брашпиля, навіть талями, що їх спорудив Вільсон, витягти якір виявилося неможливим.