Верн Ж. Діти Капітана Грната

Розділ VI У ЯКОМУ ТЕОРЕТИЧНО ОБҐРУНТОВУЄТЬСЯ КАНІБАЛІЗМ

Отже, перший спосіб порятунку, що його запропонував Джон Манглс, ие вдався. Треба було негайно братися за здійснення другого. Було цілком зрозуміло, що зняти з рифів «Макарі» неможливо, і так само зрозуміло й те, що єдине правильне рішення — залишити бриг. Чекати иа ньому малоймовірної допомоги було б не тільки необережно, але й небезпечно. Перш ніж нагодиться якийсь благодійний корабель, «Макарі» розпадеться иа друзки. Досить, щоб розігралася буря або подув сильний вітер з відкритого моря, і хвилі потягнуть по піску злощасний бриг, розіб’ють його, розтерзають і рознесуть його уламки. Звісно, Джон Манглс хотів дістатися берега, поки судно не розтрощило.

І він запропонував побудувати доволі міцний плот, щоб на ньому можна було перевезти иа берег Нової Зеландії пасажирів і достатню кількість їстівних припасів.

Треба було не обговорювати, а діяти.

Закипіла робота, і до настання ночі було зроблено чимало. Близько восьмої години, після вечері, коли Елен і Мері Грант відпочивали в рубці, Паганель з друзями, походжаючи палубою, говорили про скрутне становище, в якому вони опинилися. Роберт не захотів іти спати. Мужній хлопець слухав, готовий до того, щоб виконати будь-яке, хай і небезпечне, завдання.

Паганель запитав молодого капітана, чи не міг би плот, що вони його побудують, замість того щоб висаджувати пасажирів на берег, пропливти з ними вздовж берега до Окленда. Джон Манглс відповів, що такий перехід був би небезпечний.

— А можна було б здійснити на ялику брига те, що ми не можемо спробувати зробити на плоті?

— У крайньому разі, так, — відповів Джон Манглс, — і то лйше за умови, коли б ми йшли на ньому вдень, а вночі ставали'на якір.

— Тож, виходить, негідники, які нас кинули...

— О! Вони були геть п’яні, і я боюся, що такої непроглядної ночі вони заплатили життям за свій ниций вчинок, — сказав Джон Манглс.

— Тим гірше для них, — мовив Паганель, — але тим гірше і для нас, бо цей ялик став би для нас у великій нагоді.

— Що вдієш, Паганель! — втрутився в розмову Гленарван. — Дістанемося до берега на ітлоту.

— Саме цього я і хотів би уникнути, — сказав географ.

— Як! — вигукнув Гленарван. — Та хіба нас, загартованих людей, може злякати подорож у якихось двадцять миль після тих пригод, що ми зазнали у пампасах і в Австралії!

— Друзі мої, — відповів Паганель, — я не сумніваюся ні в нашій відвазі, ні в мужності наших супутниць. Двадцять миль — це, звичайно, просто дрібниця для будь-якої країни, крім Нової Зеландії. Сподіваюся, ви не запідозрите мене в легкодухості — адже я перший заохочував вас перетнути Америку, перетнути Австралію. Але тут я ще раз повторюю: не слід подорожувати цією підступною країною.

— І все ж це краще, ніж неминуча загибель на цьому судні, — заперечив Джон Манглс.

— А чого нам слід так боятися в Новій Зеландії? — запитав Гленарван.

— Дикунів, — відповів Паганель.

— Дикунів? — повторив Гленарван..— Але хіба ми не можемо уникнути зустрічі з ними, тримаючись берега? До того ж напад декількох жалюгідних дикунів не може злякати десяток європейців, добре озброєних і готових до захисту.

— Справа не в жалюгідних дикунах, відповів, похитуючи головою, Паганель. — Новозеландці об’єднані в грізні племена, що борються проти англійського панування. Вони борються із загарбниками своєї батьківщини, часто перемагають їх, а перемігши, завжди з’їдають переможених.

— То це людожери! Людожери! — вигукнув Роберт, а потім прошепотів ледве чутно: — Сестра... місіс Елен...

— Не бійся, мій хлопчику, — сказав, щоб заспокоїти його, Гленарван. — Наш друг Паганель перебільшує.

— Нічого я не перебільшую! — заперечив географ. — Роберт мужній хлопець, і я можу говорити з ним як з дорослим, не приховуючи від нього правди. Невже ви сподіваєтеся, що всі новозеландці цивілізовані? — продовжував Паганель. —’ Торік один англієць, Уокнер, був замучений з жахливою жорстокістю. І майте на увазі, що цей злочин був скоєний 1864 року, в Опотікі, за якихось кілька льє від Окленда, так би мовити під носом в англійської влади.

— Ба! — сказав майор. — Чи не породжена, бува, більшість цих розповідей уявою мандрівників? Ну ж бо, хіба не вражає: повернутися з найнебезпечніших країн, мало не побувавши в шлунках людожерів!

— Я допускаю, що в цих оповіданнях є певна частина перебільшення, — відповів Паганель, — але про це розповідали люди, гідні довіри, такі як, наприклад, Марсден, капітани Дюрвіль, Лаплас, а також багато інших, і я вірю їхнім розповідям, я не можу їм не вірити. Новозеландці за своєю вдачею жорстокі. Коли вмирає їхній вождь, вони приносять у жертву людей. Вважається, що ці жертви тамують гнів померлих; інакше цей гнів міг би впасти на живих. Водночас вождь «забирає» і слуг для «того світу». Але оскільки, приносячи в жертву слуг, новозеландці їх з’їдають, є всі підстави вважати, що роблять вони це скоріше через бажання поїсти людського м’яса, а не через свої дикунські звичаї.