Верн Ж. Діти Капітана Грната

Вільсон і Мюльреді взялися за справу. Вони обрубали такелаж, а потім і грот-щоглу, а нижню частину щогли, стеньгу і брам-стеньгу розпиляли і роз’єднали. Тоді головні частини плоту спустили на воду. їх приєднали до уламків фок-щогли. Усі ці довгі жердини дуже міцно зв’язали між собою канатами, а Джон Манглс подбав про те, щоб між ними розмістили півдюжини порожніх бочок — вони мали втримати пліт над водою.

Із ґратчастих люків Вільсон набив на цю міцну основу щось подібне до підлоги. Завдяки цьому хвилі, прокотившись по плоту, не повинні були затримуватися на ньому. До того ж міцно прив’язані навколо плоту порожні бочки утворили своєрідний борт, що мав захистити від великих хвиль.

Того райку Джон Манглс, відчувши, що вітер дме сприятливий, загадався установити всередині плоту щоглу. Її зміцнили за допомогою вантів і напнули на ній вітрило. У задній частині плоту, щоб керувати ним, установили велике весло із широкою лопатою.

Ретельно і продумано споруджений пліт мав був витримати натиск хвиль. Та коли вітер зміниться, чи можна буде керувати плотом, чи дістанеться він берега? Ось що було головне.

О дев’ятій годині на пліт завантажили їстівні припаси в такій кількості, якої вистачило б до самого Окленда, бо в цьому краї годі було й думати знайти якийсь харч.

З харчів, що їх купив Олбінет для переходу на бригу, залишилося лише трохи м’ясних консервів. Цього, звичайно, було недостатньо. Довелося взяти ще й нехитрі припаси продовольства з брига: морські сухарі і два барила солоної риби. Цей конфуз дуже засмутив стюарда.

Продукти сховали в герметично закупорені, непроникні для морської води ящики, які спустили на пліт і прикріпили до низу щогли товстими линвами. Рушниці і бойові припаси поклали в безпечне місце. На щастя, наші мандрівники були добре озброєні карабінами і револьверами.

Поклали на пліт і малий якір иа той випадок, якщо не пощастить дістатися до берега за один приплив і доведеться чекати наступного припливу, стоячи на якорі в морі.

О десятій годині почався приплив. Дув слабкий північно-захі-дний вітер. По поверхні моря йшли легкі хвилі.

— Усе готове? — запитав Джон Манглс.

— Усе готове, капітане, — відповів Вільсон.

— На посадку! — крикнув Джон Манглс.

Елен і Мері Грант спустилися на пліт грубими мотузяними сходами і сіли біля щогли на ящиках з їстівними припасами. їхні супутники розмістилися навколо них. Вільсои узявся за кермо. Джон Манглс став біля вітрила. Мюльреді обрубав канат, яким пліт був прикріплений до брига. Поставили вітрило, і пліт під подвійною дією — припливу і вітру — рушив до берега.

Відстань, яку їм треба було подолати, була незначною — щось із дев’ять миль, і на шлюпці з хорошими веслярами до берега можна було добратися за якихось три години, чого, звичайно зробити на плоту було неможливо. Щоправда, коли б вітер протримався, дістатися берега можна було б за один приплив, та коли він ущухне, то відплив понесе пліт назад у море, і тоді доведеться кинути якір і чекати наступного припливу. Становище було складне, і це дуже турбувало Джона Манглса.

Проте він вірив в успіх. Вітер свіжішав. Оскільки приплив почався о десятій годині, то необхідно було дістатися берега ие пізніше трьох годин пополудні, інакше доведеться кинути якір, або їх відпливом понесе у відкрите море.

Спочатку все йшло добре. Чорні верхівки рифів і жовті плями піщаних обмілин поволі зникали під хвилями припливу, рівень води піднімався все вище. Необхідна була надзвичайна пильність і велике мистецтво, щоб обійти скелі, що ховаються під водою, і правити плотом, який не надто слухався керма і легко ухилявся вбік.

О дванадцятій годині пліт був ще за п’ять миль від берега. На північному сході вимальовувалася гора дивних обрисів: здавалося, що це профіль мавпи, яка закинула назад голову і викривляється. То була гора Піронгія заввишки дві тисячі п’ятсот футів, розташована, судячи з карти, на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель звернув увагу своїх супутників на те, що всі підводні скелі зникли під хвилями припливу.

— Крім однієї, — озвалася Елем.

— Якої? — спитав Паганель.

— Он тієї, — відповіла Елен, показуючи на чорну цятку за милю від плоту.

— Вірно, — погодився географ. — Постараємося ж точно визначити положення цієї скелі, щоб не наштовхнутися на неї: адже приплив сховає її під водою.

' — Вона височіє на північ від гори, — сказав Джон Манглс. — Пильнуй, Вільсоне, щоб обійти її.

— Слухаю, капітане! — відповів матрос, налягаючи усім своїм тілом на велике кермове весло.

За півгодини пройшли ще півмилі. Але дивно: чорна цятка продовжувала бовваніти серед хвиль. Джон Манглс уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, попросив у Паганеля його підзорну трубу. Подивившись у неї з хвилину, молодий капітан сказав:

— Це зовсім не скеля, а щось таке, що піднімається й опускається разом із хвилею.

— Може, це уламок щогли з «Макарі»? — спитала Елен.

— Ні, — відповів Гленарван, — жоден уламок не могло віднести на таку відстань від судна.

— Стривайте! — вигукнув Джон Манглс. — Я впізнаю його — це ялик!