Верн Ж. Діти Капітана Грната

П’ятого січня 1841 року англійський резидент викликав до себе в селище Пайа головних вождів новозеландців. На зборах той же капітан Гобсон, намагаючись переконати вождів у необхідності скоритися англійській королеві, запевняв їх у тому, що вона послала війська і кораблі на захист Нової Зеландії, причому підкреслював, що їхні права залишаються недоторканними і що вони й надалі залишатимуться вільними. Однак капітан Гобсон закінчив свою промову тим, що новозеландці повинні продати землі, якими вони володіють, англійській королеві.

Більшість вождів, визнавши ціну королівського заступництва занадто високою, відмовилися від цього. Але обіцянки і дарунки вплинули на дикунів більше, ніж пишномовні слова капітана Гоб-сона, — заступництво Англії з усіма її умовами було прийняте.

Що ж відбувалося в Новій Зеландії від того знаменного1840 року до того дня, коли «Дункан» вийшов із Клайдської затоки?

Нічого у світі не існувало, чого б не знав Жак Паганель і про що він не був би ладен розповісти своїм товаришам.

— Місіс, — звернувся він до Елен, — я повинен повторити вам те, про що вже мав нагоду сказати, а саме: новозеландці — народ мужній. Поступившись домаганням Англії, вони вже невдовзі після цього почали захищати від англійців кожний клаптик рідної землі. Чоловіки Нової Зеландії — люди горді й хоробрі. Одні поміж них високі па зріст, із гладеньким волоссям, інші трохи менші, кремезні, схожі на мулатів, але всі вони міцні, зарозумілі й войовничі. Колись був у них уславлений вождь, на ймення Хіхі. Знаючи все це, ви не будете дивуватись, що иа острові Іка-на-Мауї війна з англійцями триває безперестанку. Тут живе чудове плем’я вайкатів, і їхній вождь Вільям Томсон наснажує їх иа захист рідної землі від завойовників.

— Але хіба англійцям не належать тепер головні населені пункти Нової Зеландії? — спитав Джон Манглс.

— Звичайно, дорогий Джоне, — відповів Паганель. — 3 тих пір як 1840 року капітан Гобсон захопив Нову Зеландію і став її губернатором, на цих островах вже на 1862 рік виникло дев’ять колоній, і всі вони розташовані в найзручніших місцях. З цих колоній утворилося дев’ять провінцій: чотири на північному острові — Окленд, Таранакі, Веллінгтон, Гаукс, і п’ять па південному острові — Нельсон, Мальборо, Кентербері, Отаго і Саутленд. Тридцятого червня 1864 року ці провінції налічували лише сто вісімдесят тисяч триста сорок шість жителів. У багатьох місцях тут виросли важливі торговельні міста. Коли ми дістанемося до Окленда, я впевнений, ви не зможете не замилуватися красою місцини, де розташувався цей південний Коринф. Він панує над вузьким перешийком, перекинутий, наче міст, через води Тихого океану. Окленд вже налічує дванадцять тисяч жителів. На західному узбережжі виріс Новий Плімут, на східному — Агурірі, па південному — Веллінгтон; усі вони також є квітучими містами з пожвавленою торгівлею. Опинившись на південному острові — Таваї-пуна-му, ви б завагалися, якому місту віддати перевагу:

Нельсону, що потопає в садах, славнозвісному своїми винами, подібно до Монпельє у Франції; Пектону, розташованому біля протоки Кука; чи Крайстчерчу, Інверкаргілю і Дендіну — містам найбагатшої провінції Отаго, куди стікаються шукачі золота з усієї земної кулі. І зауважте, друзі мої, що йдеться не про якісь халупки, населені родинами дикунів, а про справжні міста з портами, соборами, банками, доками, ботанічними садами, музеями, товариствами акліматизації, газетами, лікарнями, благодійними товариствами, філософськими інститутами, масонськими ложами, клубами, товариствами хорового співу, з театрами, з палацами, побудованими для всесвітньої виставки, точнісінько як у Парижі або Лондоні. І якщо тільки мені не зраджує пам’ять, то в поточному, 1865 році, може навіть саме тепер, коли оце я все вам розповідаю, промислові вироби з усієї земної кулі виставлені тут, у цій країні.

— Як, незважаючи на війну з тубільцями? — спитала Елен.

— В англійців міцні нерви, — відповів Паганель. — Вони воюють і влаштовують виставки одночасно. їх це анітрохи не бентежить. Вони навіть будують під пострілами новозеландців залізниці. У провінції Окленд дві залізничні колії прокладають через найголовніші населені пункти, захоплені повстанцями. Я не маю сумніву, що робітники, які будують ці залізничні колії, стріляють у тубільців з паровозів.

— Але до чого призвела ця нескінченна війна? — запитав Джон Манглс.

— Ось уже шість місяців, як ми залишили Європу, і я, звичайно, пе знаю, що сталося за час після нашого відплиття, — відповів Паганель, — за винятком хіба кількох подій, про які я прочитав у газетах Меріборо і Сеймура під час нашого переходу через Австралію. Тоді, пам’ятаю, точилися запеклі бої на острові Іка-на-Мауї.

— Коли ж почалася ця війна? — спитала Мері Грант.