Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Ні, друже мій, не скінчилася, — відповів Паганель. — Англійці вирішили йти на провінцію Таранакі й стати облогою навколо фортеці Матантава, де перебував Вільям Томсон. Звичайно, взяття цієї фортеці коштувало їм чималих утрат. Пам’ятаю, непередодні мого від’їзду з Парижа я прочитав у газетах, що плем’я таранга скорилося генералові й губернаторові і що ті залишили тубільцям три чверті їхньої землі. У цих повідомленнях йшлося і про те, що головний ватажок повстання, Вільям Томсои, також ладен здатися. Однак в австралійських газетах я не знайшов підтвердження цим чуткам — навпаки, можна припустити, що тепер новозеландці ще ретельніше готуються до подальшого опору англійцям.

— І, на вашу думку, Паганелю, — спитав Гленарван, — ареною цієї боротьби будуть провінції Таранакі й Окленд?

— Гадаю, що так.

— І одна з них — саме та провінція, куди ми потрапили внаслідок аварії «Макарі»?

— Саме так. Ми вийшли на берег усього за кілька миль від гавані Кавіа, де і досі, на мій погляд, повинен майоріти прапор маорі.

— Тоді найрозважливіше буде рушати на північ, — сказав Гленарван.

— Звичайно, — погодився Паганель. — Новозеландці ненавидять європейців, особливо англійців. Тому краще ие потрапляти їм до рук.

— Може, ми зустрінемо якийсь загін англійських військ, — мовила Елен. — Це було б для нас справжнє щастя!

— Можливо, — відповів географ, — але я на це не сподіваюся. Окремі англійські загони не дуже охочі до цих місць, де за кожним кущем, за кожним деревом ховається вправний стрілець. Ось чому я аж ніяк не розраховую на конвой із солдатів сорокового полку. Але на західному узбережжі, вздовж якого пролягає наш шлях до Окленда, ми зустрінемо кілька місій, де зможемо дорого» зупинитися. Я навіть сподіваюся натрапити на шлях, яким

іі юв, пливучи за течією річки Вайкато, Гохштеттер.

— Хто він — мандрівник? — запитав Роберт Грант.

— Так, мій хлопчику, це член наукової експедиції, що здійснила кругосвітню подорож на австралійському фрегаті «Наварра» 1858 року.

— Пане Паганель, — пе вгамовувався Роберт, який запалювався ентузіазмом на саму думку про великі географічні відкриття, — чи були в Новій Зеландії такі мандрівники, як, наприклад, Бьорк і Стюарт в Австралії?

— І не один, мій хлопчику. Це доктор Гукер, професор Брізар,

натураліст Діфшенбах і Юліус Гаст. Хоч деякі з них і заплатили життям за свій потяг до пригод, але вони менш відомі, ніж австралійські чи африканські мандрівники. ' ,

— А ви знаєте історію їхніх подорожей? — спитав юний Грант.

— Ще б пак! І позаяк, друже, я бачу, що ти згоряєш від нетерпіння дізнатися про цих мандрівників, я розповім тобі про все, що знаю сам. Отже, слухай.

— Дякую, пане Паганель, я слухаю вас.

— І ми теж вас слухаємо, — сказала Елен. — Це вже не вперше негода змушує брати у вас уроки географії. Отже, пане Паганель, розповідайте усім нам.

— До ваших послуг, — відповів географ. — Але розповідь моя не буде довгою. Тут ідеться не про таких відважних дослідників, що сам на сам билися з австралійським Мінотавром⁷⁷. Нова Зеландія — не така вже велика країна, щоб її важко було дослідити. Тому мої герої, власне кажучи, і не мандрівники, а прості туристи, які стали жертвами звичайних нещасних випадків.

— Назвіть їхні імена, — попросила Мері Грант.