Верн Ж. Діти Капітана Грната

Цей страшний удар уразив Гленарвана саме тоді, коли він був зовсім близько від такого жаданого Окленда, відкіля міг повернутися до рідної Шотландії.

Тим часом, дивлячись на його холодне, спокійне обличчя, ніхто не догадався б про біль, що крає його серце. Гленарван не занепадав духом у лихі години важких випробувань. Він знав, що має бути підтримкою, прикладом для своєї дружини і супутників, і ладеи був померти заради порятунку всіх, якби б того вимагали обставини. Перед лицем грізної небезпеки ця мужня людина жодного разу не картала себе за той великодушний порив, що привів його в ці дикі краї.

Гленарванові супутники були гідні його. Вони поділяли його шляхетні думки, і, дивлячись на їх гордовиті, спокійні обличчя, нікому б не спало на думку, що вони пливуть назустріч смерті. За порадою Гленарвана вони змовилися виявляти цілковиту байдужість до всього, що відбувається. Це був єдиний спосіб викликати у дикунів -повагу до- себе. Дикунам узагалі, а маорійцям особливо, притаманне почуття власної гідності — воно їх ніколи не зраджує. Вони поважають того, хто змушує поважати себе своїм спокоєм і мужністю. Гленарван знав, що, тримаючи себе таким чином, вій і його товариші уникнуть грубого поводження.

Від початку відплиття маорійці, небалакучі, як і всі дикуни, ледь перекинулися між собою кількома фразами, але навіть з них Гленарван міг зрозуміти, що англійська мова була їм добре знайома. Він вирішив розпитати новозеландського вождя, яку долю він їм готував.

— Куди ти нас везеш, вождю? — спитав він Каї-Куму голосом, в якому не вчувалося ані найменшого страху.

Вождь холодно подивився на нього і нічого не відповів.

— Що ти збираєшся зробити з нами? — знову спитав його Гленарван.

Очі Каї-Куму зблиснули, і він з повагом відповів:

— Обміняти тебе, якщо твої захочуть узяти тебе. Убити тебе, якщо вони відмовляться.

Гленарван більше нічого не питав, але в його серці знову зажевріла надія. Безперечно, якісь маорійські вожді потрапили до рук англійців, і тубільці збиралися зробити спробу повернути їх шляхом обміну. Отже, був невеликий шанс на порятунок, тож становище подорожан не було цілком безнадійним.

Тим часом човен швидко йшов річкою вгору. Паганель, настрій якого постійно коливався, знову піднісся духом. Йому вже здавалося, що завдяки маорійцям вони позбавилися клопоту самим добиратися до англійських аванпостів і що полон у цьому розумінні навіть піде їм на користь. Змирившись зі своєю долею, географ узявся з картою в руках стежити за рівнинами і долинами, серед яких Вайкато несла свої води.

Елен і Мері Грант, тамуючи свій жах, упівголос розмовляли з Гленарваном, і найдосвідченіший фізіономіст не прочитав би на їхніх обличчях навіть натяку на ті страшні муки, що .терзали їх

Душу-

Вайкато є, так би мовити, національною рікою Нової Зеландії. Маорійці пишаються нею. Ріка ця несе свої води протягом двохсот миль, вона зрошує родючі і красиві місця північного острова — від провінції Веллінгтон до провінції Окленд. Вона дала своє ім’я всім тим прибережним тубільним племенам, непогамованим і неприборканим, котрі піднялися всі як один проти загарбників. На Вайкато майже не буває чужоземних суден. Самі піроги остров’ян розтинають її хвилі своїми високими носами. Не кожен турист наважиться плисти між її священними берегами. Що ж до верхів’я Вайкато, то доступ туди нечестивим Європейцям, напевно, заборонений. Паганель знав, як шанують тубільці цю велику новозеландську ріку. Йому також було відомо, що жоден природознавець не піднімався нею вище від місця її злиття з Вайпою. Але куди ж заманеться Каї-Куму відвезти своїх бранців? Про це географ не зміг би здогадатися, коли б не привернуло його увагу слово «Таупо», що його часто повторювали вождь і його воїни. Глянувши на карту, він побачив, що Таупо — це озеро, відоме з географічних літописів. Розташоване воно в найбільш гористій частині острова, на півдні провінції Окленд. Вайкато впадає, а потім витікає з цього озера. Географ по карті визначив, що довжина річки від її злиття з Вайпою до озера — близько ста двадцяти миль.

Паганель французькою мовою, яка була не зрозуміла дикунам, попросив Джона Манглса визначити швидкість руху їхнього човна. Молодий капітан вважав, що він рухається зі швидкістю приблизно три милі за годину.

— У такому разі, — сказав географ, — якщо ми будемо зупинятися на ніч, наша подорож триватиме близько чотирьох днів.

— Але де ж знаходяться англійські пости? — спитав Гленарван.

— Це важко сказати, — відповів Паганель. — Але слід гадати, що воєнні дії зосередилися в провінції Таранакі. Тож війська, цілком імовірно, скупчилися по той бік озера, за горами, там, де знаходиться вогнище повстання.

— Будемо сподіватися, що це так! — мовила Елен.

Гленарван сумно подивився на свою молоду дружину і на Мері