Верн Ж. Діти Капітана Грната

Півгодини минуло в марних спробах. Нарешті Джон Манглс, якому не терпілось якомога швидше рушити, звелів обрубати канат. Кидаючи якір, молодий капітан позбавлявся таким чином можливості зупинитися в морі, якщо приплив і цього разу не донесе їх до берега. Але Джон Манглс не хотів більше затримуватися, і удар сокири пустив пліт на волю вітру і течії, швидкість якої сягала двох миль за годину.

Напнули вітрило, і пліт повільно понесло до берега; він вимальовувався ще нечітко, якоюсь сірою масою, осяяною променями сонця.

Вони спритно обійшли рифи, і лишили їх позаду. Але при перемінливому вітрі, що дув з моря, пліт рухався так повільно, що, здавалося, зовсім не наближався до берега. Як же важко було дістатися до цієї Нової Зеландії, висаджуватися на берег якої було так небезпечно!

Проте о дев’ятій годині до землі залишалося вже менше милі. Попід крутими берегами гороїжилися буруни. Треба було знайти зручне місце, щоб пристати до берега. Вітер помалу стишувався і нарешті зовсім ущух. Вітрило зависло і хльостало по щоглі. Джон наказав згорнути його. Тепер тільки приплив ніс пліт до берега, і керувати ним уже більше не можна було. Сповільнювали його хід

і величезні морські водорості.

О десятій годині Джон упевнився, що вони майже стоять на місці, а до берега лишалося ще не менше трьох кабельтових. Стати на якір вони не могли, бо його вже не було. Невже відплив понесе їх у відкрите море?

Джон Манглс, схрестивши руки, з розпачем дивився на цю неприступну землю.

На щастя — тепер це справді було щастям, — стався поштовх,

і пліт зупинився. Він наштовхнувся на мілину за двадцять п’ять сажнІР від берега.

Розділ УНІ СУЧАСНЕ КРАЇНИ, КУДИ ПОТРАПИЛИ НАШІ МАНДРІВНИКИ

Гленарван, Роберт, Вільсон, Мюльреді стрибнули у воду. Пліт прив'язали канатами до найближчих скель. Мандрівниць перенесли на берег, передаючи їх з рук на руки, і вони дісталися берега, не замочивши навіть подолу плаття. А невдовзі і всі мандрівники, зі зброєю і харчами, вийшли на берег грізної Нової Зеландії.

Гленарван хотів, ие гаючи часу, рушити вздовж берега до Окленда, але ще з ранку густі хмари затягли небо, а коли вже всі були на березі, близько одинадцятої години ранку почалася злива. Вирушати в дорогу було неможливо, тож довелося шукати якогось притулку.

Вільсон дуже вчасно помітив печеру, що її видовбало море в базальтових скелях, і мандрівники прихистилися в ній разом зі своєю зброєю і харчами. У печері знайшлося багато сухих водоростей, колись занесених сюди морськими хвилями. Це були готові ліжка — на них і розмістилися. Біля входу в печеру назбирали хмизу; розпалили багаття, і кожен зміг обсушитися.

Джон Манглс сподівався, що злива незабаром припиниться, та він помилився: дощ ішов протягом кількох годин, а опівдні знявся ще й сильний вітер. Від такої перешкоди у кого завгодно міг урватися терпець. Та що вдієш? Вирушати в таку негоду, не маючи навіть засобів пересування, було б справжнім божевіллям. До того ж перехід до Окленда вимагав кількох днів, тож якихось дванадцять годин не могли мати особливого значення, якщо тільки, звичайно, не з’являться тубільці.

Під час цієї вимушеної зупинки завели розмову про війну, що точилася в Новій Зеландії. Але щоб зрозуміти й зважити серйозність становища на цих островах иа той час, коли на них опинилися мандрівники, що зазнали катастрофи на «Макарі», треба знати історію тієї кривавої боротьби, яка тривала на острові Іка-на-Мауї.

Після появи Авеля Тасмана в протоці Кука в грудні 1642 року ці береги нерідко відвідували європейські судна, але новозеландці залишалися вільними на своїх незалежних островах. Жодна з європейських держав ще не накинула оком на цей архіпелаг, що посідає в Тихому океані таке важливе в стратегічному відношенні місце. Деякі місіонери, особливо англіканські, намагалися привчити новозеландських вождів до думки про те, що їм необхідно смиренно схилити голови під ярмо Англії. Спритні місіонери досягли свого: обдурені вожді племен підписали лист до королеви Вікторії, прохаючи про її заступництво. Найдалекоглядніші розуміли нерозважливість такого вчинку, і один з них, приклавши до цього послання відбиток свого татуювання, пророчо сказав: «Ми втратили свою батьківщину. Відтепер вона не наша. Незабаром її захоплять чужинці, і ми станемо їхніми рабами».

Так і сталося. Двадцять дев’ятого січня 1840 року в бухті Островів на півночі Іка-на-Мауї з’явився англійський корвет «Герольд». Капітан корвета Гобсон вийшов на берег поблизу селища Корора-Река. Тубільців запросили до протестантської церкви на збори. Тут капітан Гобсон прочитав їм привезені від англійської королеви грамоти, в яких та висловила згоду прийняти Нову Зеландію під своє заступництво.