Верн Ж. Діти Капітана Грната

Могила була обгороджена частоколом, а біля самої ями, де повинні були спочивати тіла вождя і його дружини, стриміли палі; вони були оздоблені зображеннями, пофарбованими в червоне. Родичі небіжчика не забули про те, що вайдуа — дух померлого — має потребу в їжі так само, як і тіло під час його земного життя. Тому в могили разом зі зброєю й одягом покійного була покладена і різноманітна їжа.

Таким-чином, у мертвого вождя було в могилі все, що потрібно для його комфорту. Подружжя поклали поруч, а потім, після нового голосіння, їх засипали землею і квітами. Після цього процесія, не проронивши жодного слова, спустилася з гори. Відтепер ніхто, під страхом: страти, не міг зійти на Мауиганаму, бо на неї було накладено табу, так само як колись иа гору Тонгаріро, иа вершині якої спочивають останки вождя, що загинув 1846 року під час землетрусу.

Розділ XIII ОСТАННІ ГОДИНИ

Бранців відвели назад у. в’язницю тоді, коли сонце вже ховалося за вершинами гір, по той бік озера Таупо. Нещасні мали вийти з неї тоді, коли гірські шпилі спалахнуть у перших променях сонця.

Це була їхня остання ніч перед смертю. Незважаючи на знемогу, незважаючи гга жах, що не полишав їх, вони сіли повечеряти разом.

— Нам потрібні сили, щоб мужньо дивитися смерті в обличчя, — сказав Гленарван. — Треба показати цим дикунам, як уміють помирати європейці.

Після вечері Мері Грант і Елен, відійшовши в куточок хижки, полягали там на циновці. Благодатний сон, що змушує па'час забути будь-яке горе, склепив їм очі. Знеможені втомою і безсонними ночами, нещасні жінки поснули, пригорнувшись одна до одної. Гленарван, відвівши своїх друзів убік, сказав їм:

— Любі друзі, коли завтра нам судилося померти,, я впевнений, що ми зуміємо померти мужньо, пам’ятаючи, що перед нами була шляхетна мета. Але річ у тім, що тут на нас чекає не тільки смерть, але й тортури, можливо, безчестя, і ці дві жінки...

Досі твердий голос зрадив Гленарвана. Він замовк, щоб побороти своє хвилювання. >

— Джоне, — звернувся вій за хвилину до молодого капітана, — адже ви обіцяли Мері те саме, що я обіцяв Елен. Як же вирішили ви чинити?

— Мені здається, я маю право виконати цю обіцянку^ — відповів Джон Манглс.

— Так, Джоне, але в нас з вами немає зброї.

— Ось вона, — промовив молодий капітан, показуючи кинджал, — я вирвав його з рук Кара-Тете в ту мить, коли цей дикун упав до ваших ніг. І нехай, сер, той з нас, хто залишиться живий, виконає бажання вашої дружини і Мері Грант.

Після цих слів у хижці запанувала глибока тиша. Її порушив майор.

— Друзі мої, — сказав він, — бережіть свою зброю до останньої хвилини. Я не прихильник непоправних учинків.

— Говорячи це, я ие мав На увазі нас, чоловіків, — відповів Гленарван. -- Хоч яка чатує на нас смерть, ми зуміємо без страху зустріти її. О, коли б ми були самі, я вже двадцять разів гукнув би вам: «Друзі, спробуймо втекти звідси! Нападемо на цих негідників!» Але дружина моя, але Мері...

Джон Манглс підняв циновку і почав лічити маорійців, що вартували двері храму. їх було двадцять п’ять. Вони розклали велике багаття, яке кидало лиховісні відблиски на площу, будівлі й огорожі па. Одні лежали навколо багаття, інші стояли нерухомо, і їхні чорні силуети різко вимальовувались на тлі яскравого полум’я. Але всі вони раз по раз поглядали на хатину, наглядати за якою їм було доручено.

Кажуть, що у в’язня, який замислив втечу, більше шансів иа успіх, ніж у тюремника, який його стереже. І справді, в’язень тут більш зацікавлений, ніж тюремник. Тюремник може забути, що він вартує, тоді як в’язень пам’ятає щохвилини, що його стережуть. В’язень частіше думає про втечу, ніж його страж про те, як перешкодити йому втекти. Ось чому так часто трапляються неймовірні втечі.

Але наших в’язнів вартували не байдужі тюремники — їх стерегла ненависть і жага помсти. Якщо бранців не зв’язали, то тільки тому, що це здалося їм зайвим, адже двадцять п’ять воїнів вартували єдиний вихід із храму.

Ця будівля, що прилягала до скелі, якою завершувалося укріплення, була доступна тільки з боку її входу. Звідси вузька смужка землі вела на площу па. Дві стіни хатини здіймалися над стрімкими скелями, під якими зяяла безодня футів сто завглибшки. Спуститися схилом урвища було неможливо. Неможливо було втекти і через задню стіну, бо вона впиралася у величезну скелю. Єдиним виходом були двері храму, які виходили на ту вузьку смужку землі, що, подібно до містка, з’єднувала його з площею па.

Але тут па варті стояли маорійці. Отже, втеча була неможлива. Гленарван, пересвідчившись у цьому мало не удвадцяте, змушений був це визнати.

Болісні нічні години спливали. Гори оповив непроникний морок. На небі не видно було ні місяця, ні зірок. Часом над па зривався вітер, і тоді чути було, як риплять палі святилища. Вітер на якусь мить роздував багаття маорійців, тоді відблиски освітлювали храм усередині і в’язнів, що сиділи в ньому. Бідолашні люди поринули у свої передсмертні думи. Мертва тиша панувала в хатині.