Верн Ж. Діти Капітана Грната

Ці півгодини втікачі йшли навмання: адже з ними не було Паганеля, який завжди вказував їм правильний шлях. Відсутність Паганеля їх дуже тривожила і кидала похмуру тінь на радість їхнього звільнення. Все-таки вони намагалися, по можливості, рухатися иа схід, назустріч осяйній чудесній зорі. Невдовзі вони вже були на висоті п’ятисот футів над озером Таупо. Ранковий холод тут особливо давався взнаки. Перед утікачами вимальовувалися невиразні обриси пагорбів і гір, що височіли над ними. Але Гленарван прагнув тільки одного — загубитися серед них. А там, згодом, казав, він собі, вони якось виберуться з цього гірського лабіринту.

Нарешті з’явилося сонце і його перші промені впали на втікачів.

Раптом розляглося жахливе виття — у ньому злилися сотні голосів. Воно долинало з фортеці, місцезнаходження якої Гленарван не зовсім чітко собі уявляв; до того ж густий туман ховав від їхніх очей долини, які лежали внизу.

Утікачі зрозуміли, що їхнє зникнення виявлене. Чи пощастить їм уникнути погоні? Чи помітили їх тубільці? Чи не зрадять їх сліди?

У цю мить туман, іцо клубочився внизу, піднявся, на хвилину огорнув утікачів вологою хмарою, і футів за триста під собою вони побачили розлючену юрбу тубільців. Вони угледіли їх, але й ті узріли втікачів. Знову почулося завивання, до нього приєднався собачий гавкіт, і все плем’я, після марних спроб перебратися через скелю, де стояв храм, кинулося з фортеці і помчало найкоротшими стежками навздогін за в’язнями, що тікали від їхньої помсти.

Розділ XIV ГОРА, НА ЯКУ НАКЛАДЕНО ТАБУ

Утікачі знаходилися ще футів за сто від вершини гори. їм важливо було дістатися до цієї вершини, щоб зникнути з очей маорійців. А так вони сподівалися якимось зручним для переходу гірським гребенем перебратися до однієї з найближчих вершин гірського кряжа, який тягнувся у такому безладді, що, мабуть, тільки бідолаха Паганель, якби він був з ними, зміг би в ньому розібратися.

Загрозливі вигуки чулися все ближче й ближче, і втікачі, як тільки могли, поспішали. Ватага, що наздоганяла їх, вже майже дісталася підошви гори.

— Сміливіше! Сміливіше, друзі! — кричав Гленарван, підбадьорюючи своїх товаришів словами й жестами. .

Менше ніж за п’ять хвилин утікачі досягли вершини гори. Тут вони роззирнулися навколо, щоб мати можливість зорієнтуватися і вибрати такий напрямок, щоб можна було збити з пантелику маорійців.

На заході перед очима втікачів посеред гір простяглося озеро Таупо. На півночі піднімалися вершини Піронгії, на півдні — вогнедишний кратер Тонгаріро. На сході ж погляди наштовхувалися на гори, які прилягали до Вахіті, цього великого гірського кряжа, що тягнеться через увесь північний' острів, від протоки Кука до Східного мису і який був для втікачів серйозною перешкодою. Отже, треба було спуститися протилежним схилом і заглибитися у вузькі ущелини, з яких, може, навіть виходу не було.

Гленарван тривожно поглянув довкола. Під променями сонця туман розсіявся, він тепер бачив найменші нерівності ґрунту. Жоден порух дикунів не міг вислизнути з-під його погляду.

Тубільці були менш як за п’ятсот футів од утікачів, які дісталися веріііини.

Гленарван розумів, що ие можна було гаяти ані хвилини. Хоч які вони були стомлені, а доводилося тікати, аби не потрапити до рук переслідувачів.

— Спускаймося! — вигукнув він. — Слід спуститися, перш ніж нам буде відрізаний шлях!

Бідні жінки ледве звелися на ноги. Мак-Наббс зупинив їх.

— Це зайве, Гленарване, — сказав він. — Погляньте.

І справді, у поведінці тубільців сталася незрозуміла зміна. Погоня раптом припинилася, ніби приступ гори був відмінений чиїмось владним наказом. Ватага тубільців нараз зупинилася, як морські хвилі перед нездоланними скелями.

Усі ці дикуни, які жадали крові, скупчились біля підніжжя гори, волали, жестикулювали, розмахували рушницями і сокирами, але не посувалися вперед ні на крок. їхні собаки, що, як і вони, ніби повростали в землю, оскаженіло гавкали.

Що ж сталося? Яка невидима сила спинила тубільців? Утікачі дивилися, нічого не розуміючи, боячись, щоб чари, які полонили плем’я Каї-Куму, раптом не розвіялися.

Несподівано у Джона Манглса вихопився крик. Його товариші обернулися. Він показав їм рукою на маленьку фортецю, що підносилася на самому вершечку гори.

— Та це ж могила вождя Кара-Тете! — вигукнув Роберт.

— Це справді так, Роберте? — спитав Гленарван.

— Так, сер, це справді його могила, я вцізиав її...

Хлопчик не помилявся. Футів за п’ятдесят над ними на краю вершини височіла щойно пофарбована огорожа. Тут уже і Гленарван упізнав могилу новозеландського вождя. Щасливий випадок привів утікачів на вершину гори Маунганаму.

Гленарван і його супутники піднялися до могили вождя. Широкий вхід в огорожу був завішений циновками. Гленарван хотів був увійти, але одразу Швидко відступив назад.

— Там дикун, — проказав він.

— Дикун біля цієї могили? — запитав майор.

— Так, Мак-Наббсе.

— Ну то й що! Однак увійдімо!