Верн Ж. Діти Капітана Грната

Місце поховання новозеландського вождя було обгороджене кіллям, пофарбованим у червону фарбу. Символічні фігури, справжнє татуювання по дереву оповідали про високе становище і славні подвиги покійного. Між стовпчиками гойдалися підвішені амулети з черепашок і обточених камінців. Усередині огорожі земля була вкрита килимом із зеленого листя. Невисокий пагорб, що здіймався посередині, свідчив про те, що в цьому місці недавно була вирита могила.

Навкруги була розкладена зброя вождя: заряджені рушниці, спис, чудова сокира із зеленого нефриту, а також запас куль і пороху, потрібних, за віруванням дикунів, Кара-Тете для полювання у «довічному житті».

— Ось цілий арсенал, який ми використаємо краще за небіжчика! — сказав Паганель. — Яка гарна думка спала цим дикунам — брати із собою зброю на той світ!

— О, та це рушниці англійського зразка! — мовив майор.

— Безсумнівно, — озвався Гленарван. — І слід зізнатися, що звичай дарувати дикунам вогнепальну зброю таки безглуздий. Ті потім обертають його проти завойовників, і роблять правильно. Нам ці рушниці, звичайно, стануть у нагоді.

— А ще більше, — додав Паганель, — харчі і вода, призначені для Кара-Тете.

І справді, родичі і друзі покійного розщедрилися. Кількість припасів свідчила про те, що вони дуже шанували свого вождя, їстівних припасів.могло вистачити на десятьох на півмісяця, а небіжчику-вождю — і на цілу вічність. їжа була рослинна і складалася з папороті, солодкого батата і картоплі, давно вже завезеної в Нову Зеландію європейцями. Великі посудини містили чисту воду, що її звичайно вживають новозеландці під час їжі. Тут же стояло дванадцять майстерно сплетених кошиків, наповнених плитками якоїсь зеленої камеді, зовсім не відомої нашим мандрівникам.

Отже, втікачі були забезпечені харчами і питвом щонайменше на кілька днів. Вони анітрохи ие зволікали і почали причащатися припасами вождя.

Гленарван відібрав потрібні продукти і передав їх містеру Ол-бінету. Стюард, який навіть за найважчих обставин залишався майстром своєї справи, визнав меню обіду трохи вбогим. До того ж він не мав ані найменшого уявлення про спосіб приготування цих коренів, і в його розпорядженні не було вогню.

Але Паганель вивів його зі скрути, порадивши йому просто закопати папороть і батат у землю. Справді, температура верхнього шару землі була дуже висока, і, якби застромити в ґрунт термометр, він, напевно, показав би від шістдесяти до шістдесяти п’яти градусів тепла.

Містера Олбінета мало не ошпарило, бо щойно він почав рити яму, щоб покласти в неї своє коріння, як відтіля вихопився струмінь гарячої пари і злетів зі свистом на цілий сажень.

Переляканий стюард упав горілиць.

— Закрутіть кран! — гукнув майор і, підбігши з двома матросами до ями, засипав її з їхньою допомогою уламками пемзи, що потрапили під руку.

Тим часом Паганель, якось дивно спостерігаючи це явище, бурмотів:

— Так... так... А чому б і ні?

— Вас не обпекло? — йапитав майор Олбінета.

— Ні, містере Мак-Наббс, — відповів стюард, — але я, бачте, не очікував...

— ...такої удачі! — весело вигукнув Паганель. — Отже, тут є не тільки їжа і вода для Кара-Тете, але і підземний вогонь. Так, ця гора — справжній рай! Я пропоную заснувати тут колонію, почати обробляти землю і жити тут аж до кінця наших днів. Ми будемо робінзоиами гори Маунганаму! Воістину, я марно шукаю, чого нам ще не бракує на цій затишній вершині!

— Нічого, аби вона тільки була міцна, — озвався Джон Манглс.

— Ну то не вчора ж вона створена, — заперечив Паганель. —

Вона вже з давніх-давен чинить опір підземному вогню і протримається ще, поки ми тут. ' ,

— Сніданок поданий, — виголосив містер Олбінет так урочисто, наче він виконував свої обов’язки в Малькольм-Кестлі.

Утікачі, посідавши біля огорожі, відразу взялися за їжу, яку доля неухильно посилала їм за найскрутніших обставин.

Мандрівники не були надто вибагливі у виборі страв, але щодо смаку їстівної папороті думки їхні все-таки розійшлися. Одним вона здалася солодкою і приємною, іншим вона видалася якоюсь слизуватою, зовсім несмачною, жорсткою. Зате солодкий батат, спечений у гарячому ґрунті, визнали за чудовий одностайно.

Після сніданку Гленарван запропонував негайно ж обміркувати план утечі. •

— Уже? — жалісливо вигукнув Паганель. — Як, ви хочете так швидко залишити цей райський куточок?

— Припустімо, що ми в Капуї, пане Паганелю, — відповіла Елен. — Але ви ж знаєте, що ие годиться наслідувати Ганнібалові⁷⁸.

— Місіс, — відповів географ, — я не дозволю собі суперечити вам, і коли ви бажаєте обговорювати план утечі, будемо обговорювати його.

— Насамперед, — сказав Гленарван, — я гадаю, що ми повинні спробувати вибратися звідси раніше, ніж нас змусить до цього голод. Поки в нас є сили, треба їх використовувати. Спробуємо цієї ж ночі під захистом темряви пробратися крізь оточення тубільців у східні долини.

— Чудово, якщо тільки маорійці дадуть нам пройти! — мовив Паганель.

— Ну, а що, коли вони не дадуть нам пройти? — спитав Джон Манглс.