Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Коли ж ми випробуємо цей останній шанс на порятунок? — спитала Елен.

— Сьогодні ж увечері, — відповів Паганель, — як тільки добре споночіє.

— Гаразд, — погодився Мак-Наббс. — Паганелю, ви Геніальні. Я не з тих, хто піддаються на емоції, але тут я вірю в успіх.

Отже, план Паганеля схвалили, бо й справді, якщо взяти до уваги марновірство маорі, він міг добре спрацювати. Залишалося сподіватися на успіх. Ідея була хороша, але здійснити її було нелегко. Чи не поглине вулкан сміливців, що прорили в ньому кратер? Чи можна буде скеровувати це виверження, регулювати його, коли пара, полум’я і вогненна лава бурхливо вихопляться назовні? Чи не завалиться вся вершина у вогненну безодню?

Паганель передбачав ці труднощі, але він збирався діяти обережно, не доводячи справу до самого краю. Щоб обдурити маорійців, достатньо було, аби тільки здавалося, що то виверження, бо мандрівникам не потрібна була грізна реальність.

Яким же довгим видався цей день! Кожен лічив його нескінченні години. Усе було готове до втечі. їстівні припаси з могили розділили поміж усіма втікачами у вигляді необтяжливих пакунків. До них приєднали рушниці і кілька циновок із вождевих запасів. Звісно, всі приготування робили потайки від дикунів, за огорожею могили.

О шостій годині вечора стюард подав ситний обід. Ніхто не міг знати, де і коли трапиться в долинах можливість поновити свої сили, і тому поїли як слід. За основну страву правили шість великих тушкованих пацюків — їх упіймав Вільсон. Елен і Мері Грант рішуче відмовилися скуштувати цю дичину, яку так люблять у Новій Зеландії, але чоловіки залюбки з’їли її, як справжні маорійці. І справді, м’ясо пацюків було дуже смачне, і від шести гризунів залишилися самі кісточки.

Нарешті впали сутінки. Сонце сховалося за густими грозовими хмарами. На обрії поблискували блискавки, а в небі гуркотів далекий грім.

Паганеля тішила гроза, що насувалася: вона мала сприяти його задумам і доповнити задуману ним інсценівку. Адже дикуни ставляться з марновірним жахом до грізних явищ природи. Новозеландці чують у громі розлютований голос свого бога Нуї-Атуа, а в блискавці вбачають блиск його розгніваних очей. їм повинно було здатися, що саме божество особисто карає неч'естивців, що порушили табу.

О восьмій годині вершина Маунганаму сховалася в лиховісному мороці. Небо готувало чорне тло для того вибуху полум’я, що мав видобути з гори Паганель. Маорійці вже ие могли бачити втікачів. Настав час діяти, і діяти, ие зволікаючи. Гленарван, Паганель, Мак-Наббс, Роберт і стюард дружно взялися до роботи.

Місце для кратера було обрано за тридцять кроків від могили Кара-Тете. Було важливо, щоб виверження не зачепило могилу, бо з її зникненням перестало б діяти і табу.

Паганель помітив величезну кам’яну брилу, з-під якої із силою вихоплювалася пара. Ця брила, напевне, прикривала невеликий кратер, що природно створився на цьому місці, і тільки її вага заважала виходу підземного вогню. Якщо б їм пощастило відхилити брилу, то пара і лава вихопилися б через звільнений отвір.

Наші землекопи використовували як важелі палі, вирвані із внутрішньої огорожі могили, з усіх сил намагаючись вивернути величезну брилу. Під їхнім дружним напором брила невдовзі захиталася. Тоді вони викопали на схилі гори невелику траншею, якою брила могла б скотитися. Щодалі вони піднімали брилу, то відчутніше здригалася земля. З-під тонкої кори землі долинало глухе ревіння і свист полум’я. Відважні землекопи працювали мовчки. Невдовзі з’явилося кілька тріщин, з яких струмувала гаряча пара. Це свідчило про те, що залишатися тут далі небезпечно. Ще одне зусилля — і брила, зсунувшись з місця, покотилася вниз схилом гори і зникла.

Тонкий шар землі тої ж миті розколовся. З отвору, що утворився, із шумом вихопився вогненний стовп, а за ним заюшила гаряча вода і лава; потоки їх ринули з гори на табір тубільців і в долину.

Уся вершина гори здригнулася. Здавалося, вона ось-ось звалиться в бездонну прірву.

Гленарван і його супутники ледве встигли втекти від виверження. Вони сховалися за огорожею могили, відбувшись легкими опіками від бризок майже киплячої води. Ця вода спочатку нагадувала запах бульйону, а потім почала дуже тхнути сіркою. Мул, лава, вулканічні уламки — все злилося в єдиний потік, і він помчав схилами Маунганаму. Заграва виверження освітила сусідні гори. Яскраві відблиски освітили глибоку долину. Дикуни виючи підхопилися на ноги: серед їхнього табору клекотала лава. Ті, кого не наздогнав цей вогняний потік, кинулися бігти і піднялися на сусідні пагорби. Відтіля вони з жахом споглядали це грізне видовище, цей вулкан, що поглинув, за велінням їхнього розгніваного бога, нечестивців, які опоганили священну гору. У ті хвилини, коли гуркіт виверження трохи слабшав, до втікачів долинали сакраментальні вигуки маорійців:

— Табу! Табу! Табу!