Верн Ж. Діти Капітана Грната

Молодий капітан перший поповз під захистом ночі вузьким гребенем. За ним поповзли інші. Коли зривався вниз і котився схилом якийсь камінчик, усі завмирали иа місці. Якби дикуни досі були біля підніжжя хребта, це незвичайне «шарудіння неодмінно викликало б град рушничних пострілів. Звісно, що, просуваючись поповзом, мов змії, вздовж похилого хребта, наші втікачі посувалися вперед повільно. Коли Джон Манглс доповз до найнижчого місця гребеня, він опинився всього за якихось двадцять п’ять футів від плато, де напередодні стояли табором тубільці. Звідси гребінь круто здіймався вгору, і цей підйом вів до лісу.

Мандрівники без перешкод поминули це небезпечне місце і стали мовчки сходити на гору. Лісу в темряві не було видно, але вони знали, що він близько, і якщо тільки вони не наразяться в лісі на засідку, міркував Гленарван, то, опинившись там, войи будуть у безпеці. Він розумів, однак, що тепер вони вже не перебувають під захистом табу, бо висхідна частина гребеня належала вже іншій горі, що була розташована иа схід від озера Таупо.

Отже, тут слід було остерігатися не тільки обстрілу, але й рукопашної сутички з тубільцями.

Протягом десяти хвилин утікачі безшумно сходили вгору до вищого плоскогір’я. Джои ие міг ще розгледіти ліс, але він мав бути не далі як за двісті футів від них.

Раптом молодий капітан зупинився і навіть позадкував. Йому вчувся серед мороку якийсь шерех. Усі завмерли на місці. Джон Манглс стояв нерухомо так довго, що його супутників охопила тривога. Вони вичікували. Хто опише їхнє болісне хвилювання! Невже доведеться йти назад і знову шукати притулку па вершині Маунганаму?

Але Джон Манглс, пересвідчившись, що шум не відновлюється, знову почав підніматися вузьким гребенем. Невдовзі в темряві невиразно окреслилися дерева. Ще кілька кроків — і втікачі, діставшись нарешті до лісу, зникли серед його густого листя.

Розділ XVI МІЖ ДВОХ ВОГНІВ

Темна ніч сприяла втікачам. Слід було скористатися нею, щоб якнайдалі відійти від небезпечних берегів озера Таупо. Паганель очолив маленький загін і знову виявив своє дивне чуття мандрівника під час цих важких мандрів у горах. Він з дивовижною спритністю пробирався ледь примітними стежинами, не ухиляючись при цьому від узятого напрямку. Щоправда, географу дуже допомагала його нікталопія: його котячі очі розрізняли в непро-. никній пітьмі найдрібніші предмети.

Протягом трьох годин утікачі йшли не зупиняючись пологими східними схилами гір. Паганель трохи збочив у напрямку південного сходу, прагнучи потрапити до вузької уґцелини між гірськими ланцюгами Кайманава і Вахіті, де пролягає шлях від Окленда до бухти Гокса. Минувши цю ущелину, він розраховував залишити дорогу осторонь і пробиратися до узбережжя під захистом високих гір ненаселеною частиною провінції.

До дев’ятої години ранку, за дванадцять годин, мандрівники подолали дванадцять миль. Вимагати більшого від мужніх жінок було неможливо. До того ж і місце виявилося придатним для привалу. Утікачі дісталися до ущелини, що розмежовувала два гірські ланцюги. Дорога, що йшла на південь, до Оберленда, залишилася праворуч. Паганель, перевіривши шлях за картою, зробив гак на північний схід, і о десятій годині маленький загін опинився біля стрімкого гірського уступу. Тут вийняли із сумок узяті з собою харчі і віддали їм належну шану. Навіть Мері Грант і майор, яким доти їстівна папороть не смакувала, тепер їли . її з задоволенням.

Відпочивши до другої години пополудні, мандрівники знову вирушили на схід і вдруге зупинилися на привал увечері за вісім миль від гір. Тут усі з насолодою протяглися просто неба і поснули міцним сном.

Наступного дня довелося долати неабиякі труднощі. Шлях пролягав через мальовничий район вулканічних озер, гейзерів і сірчаних сопок, що. парували. Район простирався на схід від Вахіті. Краєвид цей милував око, але ногам було мало втіхи від нього, позаяк доводилося обминати перешкоди, накидати круг. Зате яка краса була довкола! Яка нескіїїчепна розмаїтість природи відкривалася перед ними!

На великому просторі у двадцять квадратних миль підземні сили виявляли себе напрочуд різноманітно. З гаїв дикого чайного дерева струменіли прозорі соляні джерела, над якими кружляли міріади комах. Вода в них тхнула їдким паленим порохом і залишала на землі білі осади, що нагадували сніг, який виблискує на сонці. Одні джерела були гарячі, інші холодні, як лід. Гігантські папороті росли по берегах цих струмків в умовах, подібних до умов силурійської ери.

Звідусіль, оповиті парою, клубочилися, били з-під землі струмені води, що нагадували фонтани в парку. Одні з них били безперервно, інші переривчасто, немов підкоряючись примхам норовливого Плутона. Ці фонтани були розташовані амфітеатром иа природних терасах. їх води, змішані з клубами білої пари, поступово зливалися воєдино і, роз’їдаючи напівпрозорі уступи цих гігантських природних сходів, струменіли по них киплячими водоспадами, живлячи собою ціді озера.