Гленарван, шануючи розум своєї молодої дружини, дав їй волю діяти на власний розсуд.
Цього дня, п’ятого березня, Айртона привели до каюти Елен. Тут була також і Мері Грант, присутність якої могла вплинути на боцмана, а Елен не хотіла втрачати жодного шансу на успіх.
Цілу годину тривала їх розмова з боцманом «Британії«-, але про що вони говорили, які докази наводили, намагаючись вирвати в каторжника його таємницю, про це ніхто нічого не довідався. Утім, після цього побачення з Айртоном вигляд у Елеи і Мері був дуже розчарований. Було очевидно, що вони також зазнали поразки. Коли боцмана вели назад до його каюти, матроси проводжали його гнівними погрозами. Айртон лише мовчки знизував плечима, що тільки підсилювало гнів, команди, і, аби її заспокоїти, мали втрутитися Джон Манглс і Гленарван.
Але Елен не вважала себе переможеною. Вона все ще сподівалася знайти шлях до серця цієї безжалісної людини. Наступного дня вона пішла в каюту до Айртона одна, щоб запобігти бурхливим сценам, до яких спричиняла сама лише поява боцмана на палубі яхти.
Протягом двох годин лагідна жінка залишалася віч-на-віч з ватажком каторжників-утікачів. Охоплений тривогою, Гленарван ’ блукав навколо каюти, то переконуючи себе, що треба використати всі засоби, аби розгадати Айртонову таємницю, то пориваючись звільнити дружину від такої тяжкої бесіди.
Цього разу, коли Елеи знову з’явилася серед своїх друзів, в очах її світилася надія. Невже їй пощастило торкнутися невидимих струн почуття жалю в серці цього негідника і вона все ж вирвала в нього його таємницю?
На обличчі Мак-Наббса — він перший помітив її появу — відбилася недовіра.
Серед команди блискавично поширилася чутка про те, що боцман здався нарешті на вмовляння Елен Гленарван. Усі матроси зібралися на палубі швидше, ніж за свистком Тома Остіна, яким він завжди скликав їх на вчення.
Угледівши дружину, Гленарван кинувся їй назустріч.
— Айртон все розповів? — спитав він.
— Ні, — відповіла Елен, — але, поступаючись перед моїм проханням, він хоче зустрітися з вами.
— Люба Елен, то ви все ж домоглися свого?
— Хочу сподіватися, Едуарде!
— Чи не обіцяли ви йому чогось, що я маю ствердити?
— Я пообіцяла йому одне, а саме: що ви докладете всіх зусиль, щоб пом’якшити його долю в майбутньому.
— Гаразд, моя люба. Хай приведуть до мене Айртона.
Елен у супроводі Мері Грант пішла до своєї каюти, а боцмана відвели в кают-компанію, де иа нього чекав Гленарван.
Вартові завели боцмана в кают-компанію і вийшли.
— Ви" хотіли поговорити зі мною, Айртоне? — звернувся до нього Гленарван.
— Так, сер, — відповів боцман.
— Зі мною самим, віч-на-віч?
— Так. Але мені здається, що якби при нашій розмові був присутній майор Мак-Наббс і пан Паганель, то це було б краще.
— Краще для кого?
— Для мене.
Айртон говорив дуже спокійно. Гленарван пильно подивився на нього. Потім він послав сказати Мак-Наббсу і Паганелю, що він просить їх прийти в кают-компанію. Вони не забарилися з’явитися на його запрошення. Щойно його друзі розмістилися за столом, Гленарван сказав боцману:
— Ми вас слухаємо.
Кілька хвилин Айртон збирався з думками, потім сказав:
— Сер, коли двоє людей укладають між собою контракт чи угоду, то при цьому звичайно бувають присутні свідки. Ось чому я і попросив, щоб тут були пан Паганель і майор Мак-Наббс. Бо, власне кажучи, я хочу запропонувати вам угоду.
Гленарван, готовий до будь-яких витівок Айртона, навіть оком не змигнув, почувши про пропозицію, хоча мати якісь справи з цією людиною здавалося йому більш ніж дивним.
— Що ж це за угода? — спитав він.
— Ось вона, — відповів Айртон. — Ви хочете одержати від мене певні корисні для вас відомості, а я хочу дістати від вас певні пільги, для мене дуже важливі. Коротше кажучи, сер, я — вам, а ви — мені. То як?
— А які відомості? — жваво поцікавився Паганель.
— Ні, — зупинив його Гленарван. — Які пільги?
Айртон кивнув головою на знак того, що він зрозумів думку Гленарвана.
— Ось, — сказав він, — ті пільги, що їх я хочу від вас дістати. Скажіть, сер: ви досі не відмовилися від наміру передати мене до рук англійської влади?
— Так, Айртоне, і це буде справедливо.
— Не заперечую, — спокійно мовив боцман. — Отже, ви не погодилися б повернути мені волю?
Гленарван якусь мить вагався. Нелегко було відповісти на це поставлене руба запитання. Адже від його відповіді, може, залежала доля Гаррі Гранта. Однак почуття обов’язку взяло гору, і він сказав:
— Ні, Айртоне, я не можу повернути вам волю.
— Я не прошу її! — гордо відповів боцман.
— Так чого ж вам треба?
— Чогось середнього, сер, поміж шибеницею, що очікує на мене, і тією волею, яку ви дати мені ие можете.
— І це?..
— Я прошу висадити мене на якомусь пустельному острові Тихого океану, залишивши мені при цьому предмети першої необхідності. Там уже я виборсаюсь якось, а буде вільний час, хтозна — може ще покаюся.
Гленарван, що не чекав такої пропозиції, подивився на своїх друзів. Ті сиділи мовчки. Подумавши кілька хвилин, Гленарван сказав боцману: