Верн Ж. Діти Капітана Грната

— Отже, я опинився один па майже пустельному узбережжі, але за двадцять миль від Пертської виправної в’язниці. Блукаючи берегом, я зустрів банду каторжників, які щойно втекли з в’язниці, і приєднався до них. Дозвольте мені, сер, не розповідати вам про своє життя протягом двох з половиною років. Скажу лише, що я, узявши ім’я Бена Джойса, став ватажком зграї утікачів-каторжників. У вересні 1864 року я найнявся иа ірландську ферму під своїм справжнім ім’ям — Айртон. Я чекав на цій фермі нагоди, щоб захопити якесь судно. Це було моєю заповітною мрією. Два місяці по тому з’явився «Дункан». Коли ви зайшли на ферму, то розповіли всю історію капітана Гранта. Тоді я довідався про те, що мені було невідоме: про перебування «Британії» у порту Кальяо, про те, що останні звістки від неї датовані червнем 1862 року (це було через два місяці після моєї висадки), про історію з документом, де йшлося про загибель судна на тридцять сьомій паралелі

і, нарешті, про ті вагомі підстави для пошуків Гаррі Гранта на Австралійському материку. Я жодної хвилини не вагався. Я вирішив захопити «Дункан», це чудесне судно, здатне обігнати найкращі швидкохідні кораблі британського флоту. Але «Дункан» мав серйозні пошкодження і потребував ремонту. Тому я дав йому піти до Мельбурна, а сам, сказавши, як це й було насправді, що я боцман з «Британії», запропонував провести вас як провідник до вигаданого мною місця катастрофи судна капітана Гранта — до східних берегів Австралії. Я повів експедицію через провінцію Вікторія, а моя зграя то йшла За нами, то обганяла нас. Мої хлопці біля Кемденського мосту вчинили даремний злочин: кажу даремний, бо, коли б тільки «Дункан» підійшов до східного берега, він неминуче потрапив би до моїх рук, а з такою яхтою я став би господарем океану. Отже, не викликавши ні в кого з вас підозри, я довів загін до річки Сноуї. Бики й коні гинули один за одним, отруєні гастролобіумом. Я завів колимагу в драговиння Сиоуї. На мої наполягання... Проте все інше вам добре відомо, і ви можете бути впевнені, що коли б не фатальна неуважність пана Паганеля, я тепер командував би «Дунканом». Така моя історія, добродії. На жаль, мої відверті зізнання не можуть навести вас на слід Гаррі Гранта. Як бачите, угода зі мною була для вас ,аж ніяк не вигідна.

Боцман замовк, схрестив, за своїм звичаєм, руки на грудях і став чекати. Гленарван і його друзі мовчали. Вони відчували, що все в розповіді цього дивного злочинця було правдою. «Дункан» він ие захопив лише з причин, які від нього ие залежали. Його спільники прибули до бухти Туфольд, про що свідчила куртка каторжника, яку знайшов на березі Гленарван. Тут вони за наказом свого отамана чекали яхту, поки, зрештою, це їм набридло і вони, безперечно, знову вдалися до грабунків і підпалювань селищ Нового Південного Вельсу.

Першим відновив допит боцмана майор: йому хотілося з’ясувати деякі дати, що стосувалися «Британії».

— Отже, — спитав він боцмана, — вас висадили на західне узбережжя Австралії восьмого квітня 1862 року?

— Точно так.

— А чи не знаєте ви, які були подальші плани Гаррі Гранта?

— Досить приблизно.

— Однаково скажіть нам усе, що ви знаєте: найнезначніший, здавалося б, факт може спрямувати нас у потрібному напрямку.

— Я одне можу сказати, — відповів боцман, — капітан Грант мав намір побувати в Новій Зеландії. Але за час мого перебування на борту «Британії» він його так і не здійснив. Таким чином, не виключена можливість, що капітан Грант, вийшовши з Кальяо, попрямував до берегів Нової Зеландії. Це погоджується з датою катастрофи судна, зазначеною в документі: двадцять сьоме червня 1862 року.

— Так, правильно, — сказав Паганель.

— Однак з тих уривків слів, що збереглися в документі, ніщо не вказує на Нову Зеландію, — заперечив Гленарван.

— На це вже я нічого не можу вам відповісти, — сказав боцман.

— Гаразд, Айртоне, — мовив Гленарван, — ви дотримали свого слова, я дотримаю свого. Обміркуємо питання про те, на який острів Тихого океану вас висадити.

— О, мені однаково, — відповів Айртон.

— Повертайтеся до своєї каюти і чекайте там нашого рішення, — сказав Гленарван.

Боцман пішов у супроводі двох матросів, які його вартували.

— Цей негідник міг би бути справжньою людиною, — мовив майор.

— Так, — погодився Гленарван. — Це людина розумна, із сильним характером. І треба ж було такому статися, щоб його здібності повернулися на лихе!

— А Гаррі Грант?

— Боюся, що знайти його неможливо. Бідні діти! Хто може їм сказати, де їхній батько?

— Я можу, — вигукнув Паганель. — Так, я!

Читач, звичайно, помітив, що географ, завжди такий балакучий, такий' нетерплячий, ледь зронив слово за весь час допиту. Він мовчки слухав. Але щойно вимовлені ним кілька слів варті були багатьох. Гленарван схопився з місця.

— Ви, Паганелю? Ви знаєте, де капітан Грант? — вигукнув він.

— Так, наскільки це, звичайно, можливо знати, — відповів географ.

— І звідки ви про це довідалися?

— З того ж таки документа.

— А-а... — в голосі майора вчувалося цілковите недовір’я.