Вежа з чорного дерева

Оце і все, що Елідюк сказав дружині. Він очолив королівське військо і став йому у великій пригоді. Король, завдяки доблесті Елідюка, врятував свою землю. Та коли наблизився призначений Гіліадон день, Елідюк заходився встановлювати мир. Він погодив із усіма умови миру, і лише після того зібрався в дорогу, взявши з собою воїнів — двох племінників, яких ніжно любив, і одного з своїх пажів, хлопчика, що знав усю правду про них з Гіліадон і який носив їхні записки. Крім тих воїнів, Елідюк узяв тільки своїх зброєносців, більше нікого. Тоді змусив їх заприсягнутися берегти таємницю.

Не гаючись далі, Елідюк виходить у море і скоро припливає до Тотнеса. Нарешті він знову там, куди так поривався. Елідюк був дуже обачливий. Далеко від гавані, подалі від людських очей, він зупинився в заїжджому дворі, де його не могли вистежити чи впізнати. Тоді спорядив пажа і послав його до Гіліадон — повідомити, що її коханий повернувся і дотримав свого слова. Вночі, під запоною темряви, вона має непомітно зникнути з міста. Паж супроводжуватиме її, а Елідюк вийде назустріч.

Паж перевдягнувся і всю дорогу до Ексетера йшов пішки, добувся до покоїв королівни і сповістив, що її милий тут. Хлопчина застав Гіліадон в зажурі та безнадії. Почувши звістку, вона не витримала й заплакала, а тоді аж обцілувала пажа. Той передав їй, що вона має залишити місто сьогодні увечері, і весь день вони провели, міркуючи над планом втечі.

Коли ж запала ніч, вони, дбаючи, щоб їх не помітили, обережно вислизнули з міста. На Гіліадон була вишукана, золотом гаптована шовкова сукня і коротка мантія.

На відстані пострілу з лука від міської брами ріс невеличкий ліс, а за ним — гарний сад. Елідюк, приїхавши сюди за Гіліадон, став очікувати біля живоплоту. Паж привів дівчину на призначене місце. Елідюк зіскочив з коня і поцілував кохану — така радість побачитись ізнову! Допоміг їй сісти в сідло, взяв за вуздечку її коня, і вони помчали до Тотнеської гавані. Відразу сіли на корабель, на якому, крім людей Елідюка і його любої Гіліадон, більше нікого не було. Відпливли при ходовому вітрі і гарній погоді, та коли наблизились до бретонського берега, зірвався страшенний буревій. Зустрічний вітер відігнав їх далеко від гавані. Незабаром тріснула і повалилася щогла і вони втратили вітрила. У розпачі всі стали молитися — богові, святому Миколаю, святому Клементу і богоматері, щоб вимолила у Христа захисту й порятунку, щоб дав їм дістатися суходолу. Туди й сюди носило їх уздовж берега розгніване море. Тоді один корабельник закричав:

— Що ж це діється?! Боже мій, це та дівчина, яку ви взяли із собою на борт, потопить нас усіх. Ми ніколи не причалимо до берега. Вдома у вас є законна дружина. А тепер ви хочете мати ще одну. Це ж супроти бога й закону. Супроти пристойності й віри. Викиньмо її в море і врятуємось самі!

Елідюк усе це чує і від гніву стає сам не свій.

— Ах ти ж покидьку, нелюде, пацюче! Закрий свою польку! Якщо кинеш її в море, я поквитаюся з тобою!

Елідюк пригорнув Гіліадон до себе і, як міг, заспокоїв її. Королівну знесилила морська недуга, а новина, що вдома її коханого чекає дружина, розбила їй серце. Вона зомліла, упала долі, смертельно бліда, і застигла отак, мов нежива.

Елідюк усвідомив, що все це сталося через нього, і подумав, що Гіліадон померла. Горю його не було меж. Він підвівся, кинувся до корабельника і щосили вдарив його веслом. Той повалився на палубу, а Елідюк перекинув його через борт, і хвилі зімкнулися над ним. Вчинивши отак, Елідюк став до стерна, і так вправно повів судно, що скоро вони щасливо дісталися берега, увійшли в гавань, об'якорились і спустили сходні. Гіліадон все лежала без подиху, з печаттю смерті на лиці. Елідюк ридав невтримно,— якби його воля, він помер би разом із Гіліадон. І він спитав поради в своїх товаришів — куди відвезти дівчину тепер? Не захотів полишити її, аж поки вона буде похована з усією шанобою, згідно обряду, й спочине в святій землі. Адже вона королівна і заслуговує на те. Однак його друзі не могли порадити нічого путнього. Тоді Елідюк став думати сам.

Неподалік від моря, всього за день їзди, стояв Елі дюків дім. На тридцять миль довкола простягся ліс, у якому стояла каплиця, а в ній вже сорок років жив святий відлюдник. Елідюк, бувало, часто з ним розмовляв.

«Відвезу Гіліадон туди,— думає він,— і поховаю її в тій каплиці. Тоді подарую частину своїх земель церкві й збудую абатство чи монастир. Черниці або ж ченці, що молитимуться за неї щодня, вимолять божого милосердя для її душі».

Тоді він звелів воїнам сідлати коней і взяв з кожного обітницю вірності. Гіліадон він поклав на коня перед себе. Рушили навпростець і незабаром в'їхали до лісу. Нарешті побачили каплицю. Вершники стали голосно гукати й стукати в двері. Ніхто на те не озивався і дверей не відчиняв. Тоді Елі дюк наказав одному з своїх людей забратись досередини і відімкнути каплицю.