Вежа з чорного дерева

Та ось із першого поверху долинув легенький брязкіт чи дзенькіт, наче чимось металічним зачепили по склу чи порцеляні. Якби щось просто рипнуло або стукнули легенько двері, то й мої припущення були б іншими. Проте звук, який я почув, був зовсім не такий. Моя невиразна тривога досить швидко перейшла у гострий переляк.

Один із моїх друзів якось заговорив про враження, не зазнавши яких, людина не може вважати, що прожила повне життя. Відчути, що ось-ось потонеш — це перше враження. Друге — коли тебе застануть у ліжку з чужою дружиною (бесіда відбувалася за товариською вечерею і була не дуже серйозна). Третє — коли побачиш привид. І четверте — коли вб'єш людину. Пригадую, я тоді вигадав йому в тон кілька таких самих безглуздих ситуацій, а в глибині душі був роздратований тим, що жодного з цих вражень мені не довелося пережити самому. В моєму житті були свої труднощі, але я ніколи не припускав, що їх слід долати за допомогою вбивства; хіба що на хвилинку, в одному чи двох випадках, коли рецензії на мої книжки були надміру несправедливими. Через надзвичайну короткозорість мене не взяли на військову службу під час другої світової війни. З чужою дружиною спав (під час тієї ж таки війни), але до кінця нашого недовгого зв'язку її чоловік перебував на безпечній відстані у Північній Африці. Плавець з мене ніякий, тож я ніколи не наражав себе на небезпеку потонути. Привиди, здається, виявляють незбагненну байдужість до свого ремесла, уникаючи зустрічей з такими скептиками, як я. Аж ось нарешті, на шістдесят сьомому році, мені довелося таки пережити одне з тих вражень, без яких годі уявити собі «повнокровне життя»: я зрозумів, що не сам у будинку, де, крім мене, нікого не мало бути.

Якщо книжки не навчили мене, як людину, що пише, шанувати правду й прагнути до неї, то я змарнував усе своє життя, а мені найменше хотілося б показати себе у цій розповіді іншим, ніж я є. Я ніколи не удавав дійову людину, хоча з задоволенням зазначу, що маю певне почуття гумору і здатний поглянути на себе збоку, отже, назвати мене кабінетним щуром було б не зовсім справедливо. Ще в перші шкільні роки я зрозумів, що репутація бодай не дуже вдалого дотепника, чи принаймні уміння хоч трохи вколоти того, хто надто високої думки про себе, допомагає почасти уникати зневажливих прізвиськ «книгоїд» і «зубрило». Мої дотепи не справляли враження лише на найтупоголовіших хлопців атлетичної будови. Звичайно ж, я піддавався почуттю злоби, характерному для хирлявих, і не заперечуватиму, що відчував насолоду від пліток — або й сам їх розпускав,— які неславили інших письменників. Найхваленіша з моїх халтур, «Літературний пігмей», була досить далекою від того зразка об'єктивного й глибокого аналізу, на який претендувала. Гай-гай, я завжди чомусь вважав, що мої недоліки привабливіші, ніж чужі чесноти. Не заперечуватиму й того, що займатися книжками — писати їх, читати, рецензувати, готувати до друку — для мене й означало жити, а те життя, що вирувало довкола, мене мало обходило. Тож не дивно, що в цьому будинку я теж опинився через книжку.

З двох валіз, які приїхали зі мною зі станції Шерборн минулого дня, більша за розміром була напхана паперами — нотатками, чернетками та необхідними для роботи матеріалами. Я завершував працю мого життя — фундаментальний критико-біографічний нарис про життя і творчість Томаса Лава Пікока[75]. Та не буду перебільшувати — я почав серйозно працювати над книжкою лише роки чотири тому, хоч бажання прославитись саме цією працею з'явилося, ще коли мені виповнилося двадцять. Завжди чомусь знаходилися поважні причини та приводи відкласти Пікока заради іншої роботи, але мрія про цю книжку весь час жила в моєму серці. Я вже належним чином приготувався до штурму своєї останньої вершини, коли раптом виявилося, що Лондон, страхітливий новий Лондон, який у всьому став наслідувати Нью-Йорк, перекреслив мої скромні плани. Над ними нависла грізна тінь планів набагато масштабніших, і один з них саме втілювався в життя через вулицю від будинку, в якому я жив. Річ не тільки в гуркоті й хмарах куряви, що здіймалися над старими будівлями, які почали вже зносити, і в тому, що, як було мені відомо, ці огидні псевдохмарочоси, які мають бути зведені на місці тихої зеленої вулиці в італійському стилі, незабаром позбавлять мене можливості милуватися західним краєвидом. Я дивився на це будівництво як на звеличування всього того, проти чого виступав Пікок: всього, що не було гуманним, розумним і гармонійним. Моє обурення почало відбиватися і на роботі. В деяких абзацах я використовував Пікока як привід для недоречної критики сучасної епохи. Я нічого не маю проти такої критики, коли її висловлюють там, де треба, проте, надмірно захоплюючись нею тепер, я зраджував і своїй темі, і здоровому глуздові.