Вежа з чорного дерева

Я не знав, що й подумати. Раз причинив дверцята, значить, збирається від'їжджати. Але навіщо залишати ввімкненим світло? Жоден злодій, хай хоч який нездара, не припустився б такої грубої помилки, залишаючи місце злочину. Довго міркувати над цим питанням мені не довелося. У хвіртці раптом з'явилася постать. Пройшла до будинку й зникла у ньому, перш ніж я встиг відійти від вікна. Далі події розгорталися із швидкістю, від якої в мене аж мороз пішов поза шкірою. На сходах почулися швидкі кроки. Мене охопила паніка: треба якось діяти, щось робити. А я закляк біля вікна, напружений, неспроможний зрушити з місця. Здавалося, більше боявся власного переляку, ніж його причини. В цьому закам'янілому стані мене утримував здоровий глузд, який підказував, що зараз не слід вдаватися ні до яких дій. Кроки вже чулися в коридорчику, що розділяв дві спальні. Що ж мені робити, коли цей зайда поверне праворуч, замість того щоб іти ліворуч?.. Я відчув дивне, але виразне полегшення, почувши, як повертається ручка дверей моєї спальні. Довкола була темрява, я нічого не бачив і далі стояв, мов паралізований, ніби сподівався, що незнайомець кудись дінеться. Та ось блиснуло світло електричного ліхтарика, одразу вихопивши з темряви незастелене ліжко, з якого я щойно встав. За хвилину промінь зупинився на моїй чудернацькій постаті; я стояв босоніж і в піжамі. Пам'ятаю, як підняв руку, затуляючи очі від сліпучого світла, хоча цей порух можна було сприйняти і як безпомічну спробу захищатися.

Той з ліхтариком мовчав, але очевидно й не думав тікати. Я зробив жалюгідну спробу виправити становище.

— Хто ви такий? Що ви тут робите?

Питання мої були такими ж дурними, як і марними, і на них я одержав відповідь, якої заслужив,— тобто ніякої відповіді. Я спробував ще раз.

— Яке ви мали право сюди ввійти?

Промінь ліхтарика на мить ковзнув убік, двері до спальні навпроти відчинилися. І одразу ж сліпуче світло знову вдарило мені в очі.

Мовчання. Нарешті почувся голос:

— Лягай назад у ліжко.

Тон мене дещо заспокоїв. Я сподівався почути дорсетську говірку або принаймні погрозливий голос і неграмотну вимову. А цей голос був рівний і нудний.

— Ворушися. Гайда в ліжко.

— Вдаватися до насильства немає потреби.

— Гаразд. Роби як сказано.

Я ще нерішуче потоптався, потім підійшов до ліжка й сів на його край.

— Прикрий ноги.

Я знову почав зволікати, проте вибору не було. Добре, що хоч не вдається до фізичного насильства. Я засунув ноги під ковдру й сидів далі. Світло від ліхтарика сліпило очі. Він мовчав, ніби розгадуючи та оцінюючи мою особу.

— А тепер очі. Знімай.

Я зняв окуляри й поклав на столику поруч. Промінь ліхтарика відірвався від мого обличчя, метнувся по кімнаті, шукаючи вимикача. Спалахнуло світло. Тепер я побачив розпливчасту постать парубка середнього зросту з якимись дивно жовтими руками. Згодом розгледів, що на ньому синя куртка й штани такого самого кольору, мабуть, джинсові. Він підійшов до мого ліжка, і я побачив міцного парубійка років двадцяти. Невиразність рис його обличчя — я гадав, то здається через мою короткозорість — тепер стала зрозумілою. На обличчі до очей була натягнута нейлонова панчоха. З-під червоної плетеної шапочки вибилося темне волосся. Карі очі досить довго вивчали мене.

— Старий, чого ти так перелякався, аж смердить?

Питання було настільки безглузде, що я навіть не спробував на нього відповісти. Він простягнув руку, взяв мої окуляри, на мить приклав до своїх очей. Я зрозумів, що руки його здавалися неприродно-жовтого кольору через кухонні рукавички, які він натягнув, ясна річ, аби не залишати відбитків пальців. Очі над маскою, що робили його схожим на настороженого звіра, знову вп'ялися в мене.

— З тобою ніколи такого не траплялося?

— Звісно, ні.

— Зі мною теж. Нічого, обійдемося без репетиції. Так?

Я невиразно кивнув. Він обернувся й попрямував до того місця, на якому застав мене, коли увійшов до кімнати. Відчинив вікно й недбало кинув мої окуляри в темряву ночі. Принаймні, на мою думку, порух його руки нічого іншого означати не міг. Я відчував гнів, але усвідомлював, що показувати його безглуздо. Він зачинив вікно, замкнув його на клямку й затулив шторами. Потім повернувся до ліжка й повторив:

— Так?

Я нічого не відповів.

— Заспокойся.

— Не бачу нічого заспокійливого в цій ситуації.

Він склав руки на грудях і подивився на мене задумливим поглядом. Потім тицьнув на мене пальцем, ніби пропонував вирішення проблеми, яку я сам перед ним поставив.

— Доведеться тебе зв'язати.

— Ну, що ж.

— Отже, ти не проти?

— На жаль, у мене немає вибору.

Він знову помовчав. Потім весело пирснув.

— Господи! Скільки разів я намагався уявити, як воно буде. Тисячі варіантів перебрав. А до такого й не додумався.

— Мені дуже жаль, що я вас розчарував.

Знову оцінююча пауза.

— Гадав, сюди наїжджають лише у вихідні.

— Вийшло так, що я найняв цю квартиру.

Він обміркував і це, потім знову тицьнув на мене своїм жовтим пальцем.

— Ясно.

— Що ясно?

— Хто ж захоче, щоб йому розколупали макітру через якихось там друзів? Так?

— Молодий чоловіче, я вдвічі менший за вас на зріст і втричі старший.