Вежа з чорного дерева

Мені не раз доводилося слухати людей, які намагалися виправдати свою недостойну поведінку, але ніколи ще — за таких кумедних обставин. Найбезглуздішою здавалася його червона вовняна шапочка. Мені, короткозорому, вона чомусь дуже нагадувала кардинальську. Сказати, що я мав задоволення від цієї бесіди, означало б далеко відхилитися від істини. Проте я відчував, що в мене вже досить матеріалу для оповідання, яке забезпечило б мені обіди в ресторані протягом багатьох наступних місяців.

— Іще одне. Ну, про те, чим я займаюсь. Справді, це завдає людям болю... все, як ти сказав. Дорогі для них речі. Ну, й таке інше. А може, це допомагає їм зрозуміти, що власність — не що інше, як розтакий обман? — Захопившись, він аж ляснув долонею по спинці стільця, на якому сидів.— От скажи, ти коли-небудь над цим замислювався? Здуріти можна. Оцей стілець — не мій і не твій. І не твого друга. Насправді він нічий. Я часто про це думаю. Принесу що-небудь додому. Роздивлюся. І зовсім не відчуваю, що воно моє. Воно само по собі, адже так? Не стає іншим. Просто існує.— Він відхилився назад.— А тепер скажи, що я помиляюся.

Я розумів, заперечувати цьому молодому блазневі так само безглуздо, як обговорювати метафізику Дунса Скота з оперетковим комедіантом: я перетворився б лише на об'єкт глузувань. Своїми незграбними питаннями й насмішками він пропонував мені принизливу роль блазня, проте я все більше відчував, що доведеться йому потурати.

— Я згоден з тим, що багатство розподіляється несправедливо.

— Але не згоден з тими заходами, яких вживаю я.

— Суспільство проіснувало б недовго, коли б усі поділяли ваші погляди.

Він знову засовався на стільці. Потім похитав головою, наче я, граючи в шахи, зробив невдалий хід. І раптом підвівся, поставив стілець на місце й заходився перевіряти вміст кожної шухляди в комоді. Однак його перевірка здалася мені надто побіжною. Зверху я поклав кілька монет і ключі й тепер почув, як він відклав їх набік. В кишеню не сховав нічого. Тим часом я подумки молив бога, щоб мій співбесідник не помітив, що немає гаманця. Він був у пальті, яке висіло на вішалці й ховалося за відчиненими дверима. Молодик обернувся до мене.

— Це однаково, якби завтра всі покінчили самогубством, то й проблеми перенаселення не існувало б.

— Мені не зовсім зрозуміла ваша паралель.

— Все, що ти кажеш, просто слова, старий.— Він підійшов ближче до вікна й почав роздивлятися своє зображення в маленькому дзеркалі епохи Регентства.— Якби всі зробили те, якби всі зробили се. Але ж вони так не роблять? Отож якби система була іншою, то мене не було б тут. Але ж я тут, ось. Не так?

Ніби для того щоб підкреслити факт своєї присутності, він зняв дзеркало з стіни. А я перестав грати роль Аліси в цій країні алогізмів. «Я такий, як я є». У своєму знаменитому контексті ці слова, може, й не видаються дивними, але таке твердження не годиться як основа для розумної бесіди. Молодик, здавалося, вирішив, що, відкинувши моральні приписи, примусив мене замовкнути. Підійшов до стіни, на якій висіли дві акварелі, зняв їх і почав уважно роздивлятися — точнісінько як покупець на сільському аукціоні. Врешті засунув картини під пахву.

— А в тій кімнаті є що-небудь?

Я перевів подих.

— Як на мене, то нема.

Проте молодик, прихопивши свій «товар», зник у сусідній кімнаті. Тепер він уже відкинув будь-яку обережність. Я чув, як він соває шухлядами, відчиняє шафу. Для мене становище не змінилось. Спроба збігти вниз до телефону без окулярів не мала ніяких шансів на успіх.

Мені було видно, як він вийшов із кімнати, зупинився в коридорчику й нахилився над чимось — чи то сумкою, чи саквояжем. Почулося шарудіння паперу. Нарешті молодик випростався і знову зайшов до мене в кімнату.

— Небагато,— промовив він.— Та дарма. Тепер давай гроші, та й годі. Вибачай.

— Гроші?

Він кивнув у бік комода.

— Я залишу тобі дрібні.

— Невже з вас не досить?

— Вибачай.

— У мене зовсім небагато.

— То й шкодувати ні за чим буде. Так?

Ні в голосі, ні в рухах його я не відчув ніякої погрози. Він просто стояв і дивився на мене. Однак ухилятися далі від відповіді, здавалося, не було сенсу.

— Гроші за дверима.

Він знову наставив на мене свого пальця, потім крутнувся на місці й причинив двері. За ними висів мій спортивний піджак. Хоч це й безглуздя, але я відчув збентеження. Не бажаючи турбуватися пошуками банку в Дорсеті, я ще в Лондоні розміняв чек на п'ятдесят фунтів. Ясно, що він одразу знайшов і гаманець, і гроші, відразу ж порахував. Потім, на мій подив, підійшов і кинув один папірець на ліжко.

— П'ятірка за неприємності. Згода?

Решту він засунув у задню кишеню штанів. Почав знічев'я перебирати те, що було в гаманці. Нарешті вийняв мою банківську картку, уважно подивився.

— Еге. Збігається. Отже, це все твоє отам, внизу, на столі.

— На столі?

— Ота писанина і все інше.

Перші три розділи вже були надруковані. Мабуть, він бачив і запам'ятав моє ім'я на титульній сторінці.

— Я приїхав, щоб закінчити книжку.

— Ти пишеш книжки?

— Коли мене не грабують.

Молодик далі длубався в гаманці.

— Які книжки?

Я не відповів.

— Тоді про що ота внизу?