Вежа з чорного дерева

— Про одну людину. Ви про неї однаково ніколи не чули, тож давайте вже краще закінчуйте свою огидну справу.

Він закрив гаманець і кинув його на ліжко поруч з банкнотою.

— Звідки в тебе така певність, що я нічого не знаю?

— Я не те хотів сказати.

— Такі, як ти, завжди помиляються щодо таких, як я.

Я намагався приховати наростаюче роздратування.

— Моя книжка присвячена одному давно померлому романістові. Його ім'я Пікок. Тепер його не дуже читають. Це все, що я хотів сказати.

Молодик уважно придивлявся до мене. Я порушив ще одну з нових заповідей і зрозумів, що треба поводитися обережніше.

— Гаразд. То навіщо ти про нього пишеш?

— Бо я захоплююсь його творчістю.

— Чому?

— На мій погляд, йому властиві якості, яких бракує людям нашої доби.

— А саме?

— Гуманізм. Гарні манери. Тверда віра в...— В мене вже крутилося на язиці слово «порядність»,— ...здоровий глузд.

— А от мені подобається Конрад. Він серед них найкращий.

— Він багатьом подобається.

— А тобі ні?

— Він дуже хороший письменник.

— Найкращий.

— Звичайно, один з найкращих.

— Я маю одну його річ про море. Знаєш яку? — Я кивнув, як на мій погляд, досить схвально, та він, очевидно, ще не забув, як я принизив його своїм зауваженням про те, що він ніколи не чув про деяких письменників.— Я часом натрапляю на всякі книжки. Романи. Історія. Мистецтво. Беру їх додому. Читаю. Можемо побитися об заклад, що я більше знаю про антикварні речі, ніж ті, хто ними торгує. Розумієш, я буваю в музеях. Просто дивлюсь. Музей нізащо б не обчистив. По-моєму, обчистити музей — однаково, що обчистити кожного другого з тих типів, хто туди ходить.— Здавалося, він чекає на якусь відповідь. Я знову невиразно кивнув. Вислуховуючи всі ці нісенітниці, я сидів у надзвичайно напруженій позі, від якої в мене вже боліла спина. Мені не стільки дошкуляла його манера, скільки темп, якого він дотримувався: весь час andante замість prestissimo.— Музеї — це те, що треба. Ніякої приватної власності. Просто музеї. Щоб кожен міг зайти.

— Як у Росії?

— Точно.

Люди, причетні до літератури, завжди були чутливі до всього ексцентричного. Навряд чи можна назвати симпатичною людину, яка щойно позбавила вас сорока п'яти фунтів, хоч вони для вас далеко не зайві. Однак я трохи вмію пародіювати мовну манеру і розповідати історії, що на цьому немилосердному хисті й побудовані, тож, попри мій страх і обурення, я вже смакував деякі розумові й мовні вихиляси мого мучителя. Я тонко посміхнувся.

— А вам відомо, як вони розправляються із злодіями?

— Ет, старий, там я цього не робив би. А все дуже просто. Для цього ж ненависть потрібна. Так? А в нас в що ненавидіти. І шукати не треба. Ну, вони там де в чому перегнули. Але ж вони принаймні щось роблять. Такі, як я, терпіти не можуть у своїй країні ось чого: тут ніхто нічого не робить. Знаєш, хто в нас не лінується щось робити? Розтакі торі. Ото зухи. Такі хлопці, як я, просто щенята поруч з ними.

— Мої друзі, яким належить цей котедж, не торі. Навіть дуже далекі від них. Так само, як і я, між іншим.

— Велике діло.

Він кинув це незлобиво.

— І навряд чи ми підходящий об'єкт для удару в ім'я того діла, за яке ви боретесь.

— Е, ти, може, хочеш, щоб я почував себе винним, чи що?

— Ні, лише трохи натякнути на те, що життя — складне.

Молодик зміряв мене довгим допитливим поглядом, і я подумав, що зараз він виверне на мене ще одну порцію псевдо-маркузеанських — якщо це не тавтологія — тривіальностей. Однак він раптом відігнув краєчок жовтої рукавички й глянув на годинник.

— Шкода. Приємно було поговорити. Так. Ну, ось що, мені ще їхати, їхати й їхати. То я зроблю собі кави. Гаразд? А ти — ти вставай, не поспішаючи, одягайся. А потім чапай униз.

Мої приспані жахи відразу прокинулись.

— Навіщо одягатися?

— Я ж маю тебе зв'язати, старий. А нащо ж тобі голому мерзнути, га?

Я кивнув.

— От і молодець.— Він рушив до дверей, потім обернувся.— То вам, пане, теж кави?

— Ні, дякую.

— Може, чаю, га? Бо мені однаково, що пити.

Я заперечливо хитнув головою, і він почав спускатися вниз. У всьому моєму тілі розлилася кволість; потрясіння виявилося сильнішим, ніж я гадав. До того ж уже збагнув, що досі пережив не найгіршу частину пригоди. Далі доведеться помучитися не одну годину зв'язаному, і я не уявляв собі, хто й коли мене розв'яже. Не бажаючи порушувати заведений порядок, я не повідомив пошту про тимчасову зміну адреси, отже, на листоношу сподівання марні. По молоко, як пояснила Джейн, я мав ходити на ферму. Таким чином, навряд чи хтось загляне сюди найближчим часом.