Вежа з чорного дерева

— Ясна річ. Це я пожартував.

Він обернувся й обвів поглядом кімнату. Проте я, здається, більше цікавив його, ніж саме приміщення. Хлопець сперся на комод і знову звернувся до мене:

— А в книжках інакше: ось така стара руїна, ледве на ногах тримається, а кинеться на тебе як не з кочергою, то з кухонним ножем.

Я перевів дух.

— А все власність,— провадив він.— Що вона з людьми робить. Розумієш, про що мова? — Потім докинув: — Це тебе не стосується. Не той зараз випадок.

Тим часом я уважно роздивлявся свої ноги під ковдрою. Серед усіх жахів, відомих мені з художньої літератури чи бачених на екрані й пов'язаних з такими ситуаціями, я не пам'ятав випадку, де б нападник аналізував мотиви поведінки своєї жертви. Він махнув ліхтариком.

— Треба було пошуміти трохи, старий. Я б звідси кулею вилетів. Я ж не знав би, хто тут такий є.

— Чи не міг би я запропонувати вам зайнятися ділом, задля якого ви сюди прийшли?

Він знову пирхнув, не зводячи з мене очей. Тоді похитав головою.

— От так дива.

Я уявляв, що грабунки можуть відбуватися по-різному, але швидко й цілеспрямовано, з більш чи менш відчутними неприємностями. Проте аж ніяк не припускав, що це може нагадувати отаку цинічну гру в безневинну розмову між двома незнайомцями, які випадково зустрілися. Звичайно, я мав би відчувати якесь полегшення. Та я волів би мати справу із знайомим чортом, принаймні таким, як його малюють. Мабуть, щось із цих думок він прочитав на моєму обличчі.

— Я звик мати справу з порожніми будинками, а не з хиряками.

— Тоді, коли ваша ласка, перестаньте злорадіти з цього приводу.

Я висловився досить різко, і зробив ще один крок до погіршення цієї безглуздої ситуації. В його голосі почувся майже лагідний докір:

— Отакої. Це мені треба нервувати, а не тобі.— Він розвів своїми жовтими руками.— Я теж добряче налякався, старий. А може, ти тут дробовика заряджав. Звідки мені знати? Я б у двері — а ти б з мене решето зробив.

Я зібрався на силі.

— Хіба не досить того, що ви вдерлися в будинок, який належить двом порядним і не дуже багатим людям, що шанують закон, і збираєтесь пограбувати їх, забравши речі не такі вже й цінні, але дорогі для цих людей...— Я не докінчив, бо не знав, мабуть, як висловити йому, в чому він перебрав міру. Зате я нарешті став гостро виказувати своє обурення. Тим-то його спокійний голос розлютив мене ще більше, я ж сам завів розмову в спокійне русло.

— У них, мабуть, ще й гарний будиночок у Лондоні, еге ж?

Я вже зрозумів, що маю справу з представником отого незбагненного (для мого покоління) нового світу безкласової англійської молоді. Ніхто не має щирішої відрази до класового снобізму ніж я, і те, що сучасна молодь повикидала геть багато всіляких старих передсудів, мене аж ніяк не бентежить. Просто не хотілося б, щоб вона заодно відкидала й багато іншого — як-от повага до рідної мови та розуму,— що їх вона помилково вважає ганебним виявом буржуазності. Я вже зустрічав таких молодиків у кололітературних колах. Вони теж нічого не могли запропонувати, крім позірного свободолюбства та своєї уявної безкласовості, і чіплялися за них з несамовитою впертістю. Наскільки я пам'ятаю, їхньою характерною рисою завжди була хвороблива вразливість до всього, що мало присмак поблажливості, до кожного слова, яке зачіпає їхні ідоли, породжені плутаниною думок та безкультур'ям. Я збагнув, що виступив проти однієї з їхніх заповідей: твоя власність не повинна перевищувати того, що можна знайти в злиденній халупі в міських нетрях.

— Розумію. Злочин як революційний обов'язок?

— Не хлібом єдиним, отож-бо.

Він раптом узяв стільця, поставив його задом наперед і осідлав, зіпершись руками на спинку. І знову звинувачувально наставив на мене свого пальця.

— Я так собі міркую: мій дім весь час грабують, від дня мого народження. Торопаєш? Система, хіба не так? Знаєш, що сказав Маркс? Бідні в багатих не крадуть. Лише багаті грабують бідних.

Це навдивовижу збіглося — в тоні, якщо не в змісті — з тим, що я тиждень чи два тому почув від одного електрика, який міняв проводку в моїй лондонській квартирі. Він виголосив двадцятихвилинну промову про те, що профспілки — це велике зло. А головне, що говорив з такою ж впевненістю у власній непогрішимості. Тим часом лекція тривала.

— Скажу тобі ще таке. Я веду чесну гру. Ніколи не беру більше, ніж мені треба, так? Ніколи не лізу в великі будинки. Лише в такі, як оцей. Я мацав класні речі. Тримав їх у руках. І залишив там, де знайшов. Дорогенька наша поліція дивується й запевняє власника, у якого я дещо поцупив, що йому он як пощастило — така незграбна робота. Мовляв, тільки нікчема міг не помітити тацю роботи Поля де Ламрі. Чайник — ранній Вустер. Або там Джон Сел Котмен. Так? Так, а от справжні нікчеми, ті не розуміють: доторкнувся до класної речі — і можеш ставити десять проти одного, що вклепався. Отже, коли мене щось спокушає, я відразу згадую про систему. Торопаєш? Про те, що для неї згубно. Жадібність. Мене вона теж згубить. Якщо дозволю. Через те я ніколи не гребу абищо. Ніколи не сидів. І не сидітиму.