Вежа з чорного дерева

Оглядаючись назад, мушу зізнатися і в своїх низько егоїстичних міркуваннях. Врешті-решт крали ж не мою власність. Єдине, що мало в моїх очах надзвичайну цінність,— це папери й усе інше, пов'язане з Пікоком. Я виклав їх на стіл у вітальні — в протилежному від мене кінці будинку на першому ж таки поверсі. Навряд чи з боку напівграмотного лобуряки, який зараз орудував там унизу, їм загрожувала якась небезпека. Когось трохи розумнішого ці речі, може, й наштовхнули б на думку, що в домі є хтось, а що стосується очевидніших ознак... Я став жертвою власних лінощів та нудної охайності — все ретельно прибрав зі столу й вимив посуд, проте не потурбувався, як радила мені Джейн, розпалити в каміні, «щоб у домі було веселіше». Погода стояла сира, але після Лондона здалася теплою, тому я також не потурбувався включити центральне опалення, а скористався електрокаміном, який тепер уже, мабуть, зовсім охолов. Холодильник не вмикав, бо не встиг ще нічого купити. Червона лампочка водонагрівача світилася в шафці поруч з моїм ліжком. До того ж я відслонив вікна на першому поверсі, готуючись заздалегідь до наступного робочого дня, і заніс до себе нагору другу валізу. Навіть навмисне я не зміг би старанніше замести всі сліди свого перебування в будинку.

Напруження ставало нестерпним. Нові звуки, які долинали знизу, свідчили про одне: той, хто там порався, був певен, що будинок повністю в його розпорядженні. Хоч як я прислухався, однаково не міг уловити голосів. Проте був майже певен, що рано чи пізно злодій спробує щастя на другому поверсі. Все своє життя я ненавидів насильство, не любив навіть, коли до мене доторкаються. Бився востаннє ще хлопчаком. Один учитель в приватній школі, де я навчався, з притаманною йому грубістю обізвав мене слимаком, і це прізвисько підхопили всі мої тодішні друзі. Я завжди вважав, що таке порівняння не зовсім точне, бо слимак виявляє хоч якусь рухливість. Я ж не виявляв ніякої через свою хирляву будову і за браком сили. Лише зовсім недавно мої родичі переконалися, що я не приречений на передчасну смерть через природну кволість. Мені подобається ставити себе в один ряд — за фізичним станом, звичайно,— з Попом, Кантом і Вольтером. Хочу пояснити, чому я тоді не захищався. Я не стільки боявся покалічитись чи вбитися, скільки усвідомлював марність будь-якої моєї дії, що могла до цього призвести.

Не слід забувати й про вже згадане плідне зосередження; я був певен, що мене чекає активне інтелектуальне життя. Мені так хотілося завершити остаточний варіант рукопису, щоб ця захоплююча тема, яку ще й досі багато хто недооцінював, почала жити самостійним життям як окрема книжка. Я рідко відчував у собі таку впевненість в успіху, коли попереду залишалася ще третина роботи. І тепер, сидячи в ліжку, я був сповнений рішимості не допустити, щоб ця безглузда історія стала мені поперек дороги.

Однак болісне чекання тривало. У будь-яку хвилину я міг почути кроки на сходах, що вели на другий поверх. Та раптом серце моє радісно тьохнуло — нарешті до мене долинув знайомий звук. Вхідні двері до котеджу зачинялися на дерев'яну клямку. Був ще й засув, але він рухався безшумно. Клямку ж трохи заїдало, й вона клацала, коли на неї натискали. Оте клацання я й почув. З задоволенням зазначив, що наступний звук долинув уже знадвору. Впізнав тихеньке скрипіння хвіртки, що вела із садочка перед фасадом на дорогу. Схоже на те, що всі мої побоювання виявилися марними і непроханий гість вирішив на цьому свій візит закінчити. Не знаю, що штовхнуло мене, але я встав і, скрадаючись, навпомацки підійшов до вікна. Надворі вже стемніло, коли я перед сном востаннє вдихнув біля порога трохи свіжого повітря, як вдихає його тільки людина, яка потай уявила себе власником чужого дому, де їй лише люб'язно дозволили пожити. Навіть серед білого дня я навряд чи роздивився б як слід через свою короткозорість. І все таки якась внутрішня сила розпалювала в мені бажання бодай краєчком ока глянути на невиразну постать... Не знаю — чому. Мабуть, просто хотів упевнитися в тому, що мені нарешті дали спокій.

Отож я обережно виглянув у віконце, що виходило на дорогу. Не сподівався, що побачу багато. Але було так добре видно, що я аж заціпенів від подиву й переляку. Пояснювалось усе дуже просто: в їдальні на першому поверсі ще світилося. Я міг розрізнити навіть окремі штахети на хвіртці. Ніякого знаку того, хто вийшов з будинку. Кілька секунд панувала тиша. Потім я почув, як хтось причинив дверцята машини — легенько, обережно, але не з тією обережністю, яка б свідчила, що він запідозрив мою присутність. Я ризикнув широко розсунути завіски на вікні, проте легкова машина, фургон, чи що воно там було, ховалося за густою зеленню гостролисту. Я ніяк не міг второпати, як же він так під'їхав під будинок, ще навіть не розбудив мене. Очевидно, спускався з гори з виключеним мотором.