Вежа з чорного дерева

— Люба моя,— мовила Гільдельвек,— запевняю вас: весь цей час він у невтішному горі. Він гадає, що ви померли, і сам не свій від такого удару. Щодня приходить подивитись на вас. Але, бачу, ви нічого про це не знаєте. Я і є його справжня дружина й дуже за нього переживаю. Він був такий засмучений... І я вирішила довідатись, куди він весь час зникає. От я й поїхала за ним і ось так знайшла вас. А тепер я дуже рада, що ви живі. Я візьму вас із собою і відвезу до нього. І скажу усім на світі, що він ні в чому не винен. А по тому пострижуся в черниці.

Гільдельвек говорила так заспокійливо, що Гіліадон погодилася їхати з нею. Гільдельвек спорядила слугу і послала його за Елідюком. Слуга помчав учвал і незабаром наздогнав його. Хлопець поштиво привітав Елідюка, а тоді розповів усю правду. Елідюк, не чекаючи на своїх воїнів, стрибає в сідло. Того ж вечора він примчав додому і побачив Гіліадон — живу! Він ніжно подякував дружині і був на сьомому небі — такого щастя він ще не відав. Елідюк не може відірватись від Гіліадон, цілує її, а та сором'язливо відповідає на його поцілунки. Вони не в змозі приховати радості зустрічі.

Коли ж Гільдельвек побачила, як усе обертається, вона поділилась із чоловіком своїми міркуваннями. Попросила його дозволу жити нарізно, бо бажає стати черницею і служити богові. Елідюк має дати їй частину своїх земель, де вона заснує абатство. Після цього він має одружитись із дівчиною, яку так нестямно кохає, бо жити з двома дружинами не тільки протизаконно, але й непорядно і непристойно.

Елідюк не став перечити їй. Він зробить усе так, як вона побажає, і віддасть частину своїх земель.

У тому самому лісі біля замку, де стояла каплиця відлюдника, він звів церкву та інші монастирські споруди. За тим — відписав монастиреві багато угідь та всілякого добра. Коли усе залагодилося, Гільдельвек,— разом із тридцятьма іншими черницями — оселилася в монастирі. Отак вона заснувала свій орден і стала жити новим життям.

Елідюк обвінчався з Гіліадон. Пишне й бучне відсвяткували вони тоді весілля, і довгий час щасливо жили у повній злагоді й любові. Вони роздали людям силу всілякого добра і зробили багато гарних справ — так багато, що, зрештою, присвятили себе служінню богові.

Гарно все обміркувавши, Елідюк прибудував до свого замку церкву й одказав їй усі гроші й більшу частину своїх володінь. Він призначив служників та інших богочестивих людей дбати про орден та його будівлі. Коли все було завершено, він ввірив себе і слуг своїх всемогутньому богові. А Гіліадон, яку він так палко кохав, Елідюк відіслав до своєї першої дружини. Гільдельвек зустріла її як рідну сестру, і, виявляючи до неї велику шану й повагу, вчила слугувати богові й жити богоугодним життям ордену. Вони молилися за спасіння Елідюкової душі, а той, у свою чергу, молився за них обох. Через вістовців узнавав Елідюк, як вони жили і втішали одна одну. Всі троє по-своєму щиро намагалися любити бога, і, як настав час, то милістю божою, на якій стоїть уся правда життя, кожний спочив тихою смертю.

За давніх-давен склали цю легенду благородні кельти, щоб зберегти пам'ять про дивовижну долю цих трьох людей. Хай живе вона у віках!

Бідолашний Коко

Byth dorn re ver dhe'n tavas re hyr,

Mes den hep tavas a-gollas у dyr.

Деякі ситуації, взяті з детективів та бойовиків, стали надто заяложеними завдяки кіно й телебаченню. На мою думку, саме час визнати існування нової, парадоксальної закономірності: що частіше такі ситуації нам показують на екрані, то менш вірогідно потрапити в одну із них. Хоч як це неймовірно, але я переконував у чомусь такому одного молодого генія з Бі-бі-сі лише за місяць чи два перед тим, як зі мною сталася лиха пригода, про яку я хочу розповісти. Мій співбесідник не виявив належного почуття гумору і справді засмутився, коли я цинічно заявив: що жахливіші вісті, то більша втіха для глядача, бо коли щось скоїлося деінде, то воно не скоїлося тут, не коїться в цю хвилину і, отже, не скоїться і в майбутньому. Нічого й казати, згодом мені довелося зректися своїх слів і визнати: сучасний Панглос[74], який сидить у кожному із нас і вважає, що трагедія — то гіркий талан інших, дуже зіпсована й соціально небезпечна істота.

Проте, коли я прокинувся тієї жахливої ночі, то не тільки злякався, а й не повірив сам собі. Напевно, це мені приснилося, я пережив це потрясіння уві сні, в глибинах підсвідомості, а не в реальному світі. Спершись на лікоть, я обвів очима темну кімнату й прислухався. Здоровий глузд підказував, що те, чого я боявся, в тисячу разів імовірніше для Лондона, ніж для того місця, де я був. Я вже збирався знову лягти, скинувши вину за свою дитячу полохливість на незатишність першої ночі в порожньому і чужому домі. Мовчазні люди й тихі місця завжди були мені не до вподоби, а тут бракувало знайомих нічних звуків, що долітали з вулиці в мою лондонську квартиру.