Вежа з чорного дерева

У четвер вечеряли разом випадково. Пітер зателефонував батькові близько шостої й попередив, що на вихідні додому не приїде. Тоді батько запропонував повечеряти утрьох, разом з Ізабеллою, тільки не пізно, він має години дві, не більше. Вони повели його у східний ресторанчик на Шарлот-стріт. Він часом полюбляв зазирнути разом з ними до міських «нетрів», отже, така вечеря не була чимось особливим. Тримався він як звичайно, «по-світському». Про політику вони з батьком вже не сперечаються «бозна-відколи». Обговорювали сімейні новини, говорили про Уотергейт. Батько погоджувався з тим, що писала «Таймс»: Ніксона покарано за чужі гріхи,— проте не намагався серйозно захищати Білий дім. Ізабелла розповідала про свою сестру, яка вийшла заміж за француза, майбутнього кінорежисера, а поки що бідака, і незабаром чекає дитини. Філдінга насмішила розповідь Ізабелли про те, як її вагітна сестра подорожувала через Ла-Манш. Ніяких серйозних розмов не було, нічого такого, що натякало б на несподіванку, яку принесе наступний день. З ресторану вийшли разом близько десятої. Батько взяв таксі (й одразу повернувся у свою квартиру, як підтвердив швейцар, що чергував уночі), а вони з Ізабеллою пішли на пізній сеанс в кіно на Оксфорд-стріт. Батько сказав «на добраніч», і їм навіть на думку не спало, що він прощається назавжди.

— Як вам здається, ви хоч раз переконали батька, коли сперечалися з ним про політику?

— Ні.

— Чи не міг він зневіритися в своїх поглядах? Чи не казав, що йому остогидла політика?

— Хоч як дивно, але теж ні.

— Але він знав, що ви зневажаєте все це?

— Я лише його син.

— Єдиний сип.

— Я відмовився від цих суперечок. Немає сенсу. Просто визнав ще одне табу.

— А в чому полягали інші?

— Їх було безліч.— Пітер швидким поглядом обвів кімнату.— Все, що нагадувало про реальне життя.

— А може, ці табу колись стануть вашими?

— Це ще побачимо.— Помовчавши, додав: — Чия цього захочу.

— Було серед них табу на секс?

— Що саме ви маєте на увазі?

— Він знав, які у вас взаємини з міс Доджсон?

— Отакої!

— Пробачте, сер. Мені треба знати, чи він вам заздрив.

— Ми ніколи про це не говорили.

— А самі ви ні про що не здогадувались?

— Вона йому подобалась. Хоч і не нашого кола. Але табу ще не означало, що його син мусить...

Сержант застережливо підняв руку.

— Вибачте. Ви не так мене зрозуміли. Я питаю, чи міг би він закохатися в дівчину її віку.

Пітер подивився на сержанта, потім на свої витягнуті ноги.

— Йому бракувало сміливості. А може, й уяви.

— А може, не виникало такої потреби? Здається, ваші батьки були щасливою парою?

— А насправді вважаєте, що навпаки?

— Ні, сер. Я просто питаю.

Пітер зміряв сержанта довгим поглядом, потім встав і підійшов до вікна.

— Послухайте, ви, мабуть, не знаєте, в якому світі я виріс. Там живуть за таким принципом: головне — ніколи не виказуй своїх почуттів. Можливо, мої батьки жили щасливо. Але насправді я не знаю. Може, вони роками сварилися так, щоб я не чув. Може, батько й мав бозна-скільки коханок. Я не думаю, що саме так воно й було, але якщо говорити чесно — то не знаю. Ось такий їхній світ, і мені доводиться в ньому жити, коли я разом з ними. А вони прикидаються. І не викажуть правди, хоч земля під ними розійдися,— Він повернувся обличчям до сержанта.— Марно розпитувати мене про батька. Хоч би що ви про нього сказали, я не зміг би вам категорично заперечити. Можливо, він і був таким, за якого себе видавав. Але тепер, коли... Я просто не знаю.

Сержант помовчав.

— Ну, а як сьогодні озирнутися назад — вам не здається, що того вечора він весь час прикидався?

— Їй-богу, я ж не готувався до поліційного допиту. Не звернув уваги.

— Ваша мати просила у вищих інстанціях, щоб ми не припиняли розслідування, а розслідувати майже нічого.

Пітер Філдінг перевів подих.

— Гаразд, питайте.

— Ви кажете, він усе життя прикидався. Як ви гадаєте, він сам це усвідомлював?

— Звісно, іноді усвідомлював. Йому доводилось спілкуватися з такими бовдурами, підтримувати порожні балачки — та частіше це його навіть потішало.

— Він ніколи не патякав, що волів би обійтися без усього цього?

— Без чого — без потрібних людей? Ви жартуєте.

— Чи не виказував він часом разчарування тим, що не досяг більшого в своїй політичній кар'єрі?

— Це також заборонена тема.

— Він якось натякав на це своєму колезі депутату.

— Я не сказав, що цього не могло бути. У нього, наприклад, був такий жарт: мовляв, найміцніші в парламенті — задні лави; на них сидять ті, на кому він сам тримається. Мені в цьому завжди вчувалася якась каверза. Хлопець відійшов від вікна і знову сів навпроти сержанта.— Ви все-таки не розумієте. Завжди одне й те саме — одні маски: для зустрічі з виборцями, для впливових людей, від яких тобі щось треба, для давніх друзів, для родини. Це однаково, що розпитувати мене про особисте життя актора, якого я бачив лише на сцені. Я нічого не знаю.

— А остання його личина — що ви про це думаєте?

— Не думаю — аплодую. Якщо він справді втік від усього цього.

— Отже, ви не певні цього?