Вежа з чорного дерева

— Статистична ймовірність — один проти всієї британської системи. Іти в заклад я б не ризикнув на вашому місці.

— Ваша мати, однак, думає інакше.

— Моя мати нічого не думає. Вона все робить про людське око.

— Дозвольте запитати — а ваші сестри поділяють ваші політичні погляди?

— Єдина червона вівця в родині — це я.

На сержантовому обличчі промайнула тонка посмішка. Він розпитував далі й далі одержував такі самі відповіді — напівсердиті, напівбайдужі. Наче Пітерові було купи важливіше пояснити своє ставлення до справи, аніж допомогти розкрити її. Дженінгс був досить проникливим і здогадався — хлопець щось приховує. Можливо, якесь горе, втрачене кохання. Може, в ньому борються дві істоти. Одна бажає того, що найкраще пасувало б до уявно-незалежної натури Пітера — ефектного розриву з лицедійством. Друга — щоб усе тривало, як і раніше. Коли хлопець — а схоже на те — і справді «тимчасово рожевий», то рішення батька випасти в «червоний осад», хай не в політичному, а в соціальному розумінні, мало б по-своєму принизити Пітера. Ніби глузлива відповідь: якщо ти й справді готовий на все плюнути, то плюнь, як я.

Вже на прощання сержант сказав, що хотів би зустрітися з Пітеровою подругою, Ізабеллою Доджсон, коли вона повернеться з Парижа, куди поїхала днів через десять після зникнення Філдінга. Де видавалося досить безневинним. У її сестри нарешті народилася дитина, і візит, очевидно, був заздалегідь запланованим. І все-таки дехто вбачав у цьому детективний сюжет і за міс Доджсон та приїздами й від'їздами її численної французької рідні стежили протягом кількох днів, але нічого не виявили; все було до нудного безневинне. Пітер Філдінг, здавалося, напевне не знав, коли дівчина повернеться. Можливо, через тиждень, коли їй виходити на роботу у видавництво.

— Та й не скаже вона вам нічого нового, тільки те, що ви вже сто разів чули.

— Мені треба зустрітися з нею ненадовго, сер.

Дженінгс знову не докопався ні до чого, коли не рахувати приглушеного едіпового комплексу — варто було старатися.

На черзі був попередньо домовлений візит у Тетбері-Хол. Та, перш ніж завітати в цю середньовічну пишноту, Дженінгс відвідав кількох сусідів. Вони уявляли справу кожен по-своєму, але всі одностайно підозрювали щось лихе, хоч і не могли сказати напевне, що саме. Філдінга вважали жертвою і знов-таки в один голос розхвалювали, наче в серці кожного сільського жителя було навіки викарбувано заповідь De mortuis[83]. Який з Філдінга був чудовий мисливець, точніше, був би, коли б не його часта й вимушена відсутність, він «так дбав про село», користувався такою широкою популярністю (не те, що колишній депутат). Коли сержант намагався пояснити своїм співбесідникам, що політичне вбивство без жодного доказу, та ще й коли не знайдено тіла, не можна вважати реальним, то помічав співчутливі погляди: нічого, мовляв, хлопець не тямить у нинішньому житті городянина. Хто ж повірить бодай на мить, ніби Філдінг міг свідомо накласти на себе руки якраз напередодні мисливського сезону?

Єдиним, хто дивився на Філдінга дещо іншими очима, виявився молодий чоловік у твідовому костюмі — управляючий Філдінговим маєтком. Дженінгс нічого не тямив у справах, якими той займався, однак йому припав до душі меткий і лаконічний тридцятирічний управляючий. Сержант відчув, що їхнє ставлення до Філдінга майже збігається — така сама суміш роздратування й поваги. Управляючий, правда, був роздратований з того, що йому не давали волі діяти на власний розсуд. Філдінг любив, щоб з ним «у всьому радились» і щоб господарство велося на підставі точного розрахунку — просто диво, як це досі хазяїн не поставив комп'ютера. Проте молодий чоловік визнав, що багато чого навчився і навіть постійна смиканина була йому на користь. Нарешті Дженінгсу пощастило витягти із свого співбесідника слівце «роздвоєний» — у тому розумінні, що у Філдінга було дві натури. Він твердою рукою витискував з господарства максимум прибутку. І водночас був «дуже приємною людиною в товаристві, чуйно ставився до інших, не виявляв ніякої зверхності». За два тижні до того, як Філдінг «дременув», вони разом обговорювали плани на майбутнє. Хазяїнова поведінка аж ніяк не свідчила про те, що він не збирається дочекатися здійснення своїх планів. Дженінгс обережно завів мову про місіс Філдінг — може, чоловік мав підстави для ревнощів?

— Чого не було, того не було. Принаймні тут — за десять хвилин усе село знало б.

І справді не було — варто лише глянути на місіс Філдінг. Хоча сержант і не довіряв Пітерові, проте мусив визнати слушність його колючого зауваження про материне лицедійство. Їй тактовно пояснили, що Дженінгс, незважаючи на свій невисокий ранг, «один з кращих наших працівників» і займається цією справою з самого початку — багатообіцяючий слідчий. Дженінгс не забував виставляти напоказ набуті в приватній школі манери, дав зрозуміти, що залишається вірним своєму соціальному середовищу і що радий пагоді зустрітися з нею особисто.