Вежа з чорного дерева

— Може, вийдемо в парк? Ця спека мене гнітить. В кімнаті нічим дихати.

— Згода.

— Хвилинку, тільки візьму ключа.

Дженінгс чекав на вулиці. Сонце ховалося за густим серпанком; задуха, як у лазні. Він зняв свого синього піджака й перекинув через руку. Дівчина вийшла з маленькою сумочкою. Знову обмін стриманими усмішками.

— Вперше сьогодні бачу людину, яка, здається, не відчуває спеки.

— Справді? То тільки здається.

Вони піднялися пагорбом до Іст-Хіт-роуд, перейшли дорогу й лужком спустилися до ставків. Дівчина мала вийти на роботу аж у понеділок. А поки у видавництві якось обійдуться без дівчинки на побігеньках. Дженінгс знав про неї більше, ніж дівчина могла собі уявити, бо її перевіряли, поки вона тимчасово була під підозрою. Їй двадцять чотири роки, в університеті вивчала англійську філологію, навіть надрукувала збірник дитячих оповідань. Батьки розлучені, мати зараз в Ірландії, вийшла вдруге за якогось художника. Батько — професор Йоркського університету.

— Не уявляю, що я можу вам розповісти.

Чи бачилися ви з Пітером Філдінгом після повернення?

Вона заперечливо похитала головою.

— Лише розмовляла по телефону. Він тепер за містом.

— Це не допит. Дружня розмова, не більше.

— А ви вже з'ясували?..

— Та майже нічого.— Він переклав піджак на другу руку. За кожним кроком обливаєшся потом — хоч не рухайся.— Я от не зрозумів, як давно ви знайомі з Філдінгами.

Йшли вони дуже повільно. Коли він сказав, що дівчина, вдається, не відчуває спеки, то думав про те, яка гарна її сукня. Незважаючи на спеку, її тіло й справді здавалося прохолодним під білою бавовняною тканиною. Надзвичайно тендітна, ніжна, ніби шістнадцятирічна. Та ні — вже доросла жінка, впевнена в собі, хоч у перші хвилини й видалася сором'язливою. Зваблива, солодко пахне французькими парфумами; уникає його погляду, то ковзає очима по траві, то поглядає в далечінь.

— Чотири місяці знайомі. Тобто з Пітером. Зустрілися вперше навесні.

— А з його батьком?

— Двічі чи тричі я була з Пітером у їхньому розкішному маєтку. Потім на якійсь вечірці в лондонській квартирі. Часом вечеряли разом у місті. Як-от минулого разу. Для містера Філдінга я була просто дівчиною, з якою зустрічається його сип. Я справді була з ним ледь знайома.

— Він вам подобався?

Вона посміхнулась, помовчала і відповіла:

— Не дуже.

— Чому?

— Він — консерватор. А мене виховували не так.

— Ясно. І це все?

Дівчина відвела погляд на траву, приховуючи посмішку.

— Не думала, що мені доведеться відповідати на такі питання.

— А я й не думав питати. Самі напрохуєтесь.— Вона кинула на нього здивований погляд, наче не сподівалася такої відвертості. Потім ледь усміхнулася.

— Ми маємо всі факти,— вів далі Дженінгс.— Тепер нас цікавить, як думали про Філдінга.

— Не про нього самого. Про їхній спосіб життя.

— Ваш друг назвав це: лицедійство.

— Так. Тільки вони не грають. Такі вони і є, правда ж?

— Ви не заперечуватимете, якщо я зніму краватку?

— Звичайно, ні. Будь ласка.

— Цілий день мені так хотілося побути десь біля води.

— Мені теж.

— Ну, ось вам і вода. Купайся, скільки хочеш.— Вони саме проходили повз жіночу купальню, оточену стіною дерев та живоплоту. Дженінгс усміхнувся, скручуючи краватку.— А бажаючі можуть і кохатися.

— Лесбіянки? Звідки вам про них відомо?

— У мене тут недалеко було чергування. Хеверсток-Хіл, бували там?

Дівчина кивнула. А він подумав, як усе просто, вірніше, може бути просто... коли говориш навпростець те, що думаєш і знаєш, що живеш нинішнім днем, а не півстолітньою давниною. Добре, коли хтось висловлює те, що ти сам не спромігся сказати. Йому теж не дуже подобався Філдінг і зовсім не подобався його спосіб життя. Ось як. Лінуєшся думати, живеш підказкою, бачиш життєві цінності такими, якими їх показує недільний кольоровий додаток до газети; робиш так, бо треба для начальства, робиш інак, бо вимагає професія, і забуваєш, що є люди, які мислять свіжо й незалежно, які бачать усе наскрізь і нічого не бояться...

Раптом дівчина запитала:

— А правда, що поліцейські б'ють там стариганів за непристойну цікавість?

Питання раптом примусило Дженінгса спуститись на землю. Він був приголомшений більше, ніж показував, і почував себе, наче людина, що обережно намагалася використати когось для своєї мети, а той хтось одним простим ходом розбив усю її комбінацію.

— Можливо, не знаю.— Дівчина йшла, дивлячись під ноги. По хвилі Дженінгс додав: — Особисто я пригощаю їх чаєм.— Однак вона помітила паузу.

— Пробачте. Мені не слід було про це питати.— Вона скоса глянула на нього.— Ви якраз не дуже схожі на поліцейського.

— Нічого, нам не звикати.

— Просто я колись чула... Я не хотіла...— Вона скрушно хитнула головою.

— Та нічого. Для нас це звичайні речі. Загострена реакція.

— Я вас перебила.

Дженінгс закинув піджак на плече, розстебнув гудзик на сорочці.

— Зараз ми намагаємося з'ясувати, чи міг він розчаруватися в такому способі життя. Ваш друг сказав мені, що батькові бракує мужності — мужності або уяви, щоб відмовитися від такого життя. Ви згодні з ним?

— Пітер таке сказав?

— Я повторюю його слова.

Дівчина помовчала.