Вежа з чорного дерева

— Є ще одна невеличка деталь. Якось у червні, в Тетбері, він повів мене до стайні показати нові денники. То був лише привід, щоб виказати мені свою прихильність. Висловив задоволення з того, що Пітер і я гарна пара і що він радий мати когось поруч із почуттям гумору. Й додав 5 «Таких людей дуже не вистачає, особливо нашому брату політику.— Останні слова вона вимовила повільно, ніби диктувала їх.— Я точно запам'ятала. Слово в слово. Потім зауважив: іноді забуваєш, що на життя можна подивитися й з іншого боку. Це все — він ніби дав мені зрозуміти, що не вважає себе взірцем, розуміє, що Тетбері — непідходяще для мене середовище і що він не зневажає мого оточення, як це мені, можливо, здається.— Потім додала: — Все це миттєві, дуже непевні враження. Та й час уже минув. Може, я заднім числом усе перебільшую, надаю їм якогось значення.

— Пітер, очевидно, нічого не знав про музей?

— Якось не згадалося. На щастя. Пітер не любив зайвий раз згадувати, що я сама заробляю собі на хліб.

Дженінгс відзначив подумки, що вона говорить про Пітера в минулому часі.

— А якби знав — повірив би вам?

— А ви вірите?

— Інакше ви не були б зараз тут. І не розповідали б мені все це.

— Мабуть, так.

Дженінгс знову ліг, спершись на лікоть, й почав прикидати, як далеко можна заходити, задовольняючи особисту цікавість під прикриттям службового обов'язку?

— Схоже на те, що в цього Пітера в голові добряча каша.

— Навпаки. Незмішані складові частини. Як олія й вода. Дві істоти в одній людині.

— У батька вдався?

— Тільки у Пітера це все — як на долоні.— Вона говорила, злегка погойдуючись, нахиливши голову й обхопивши руками коліна.— Знаєте, буває, люди живуть з претензіями: лакеї прислуговують за столом і таке інше. У мене це викликає відразу, але принаймні тут усе природно. Ось Пітерова мати.— Дівчина стенула плечима.— Вона справді господиня старої закваски — по обіді лишає джентльменів самих за вином та сигарами.— Дівчина знову скоса поглянула на сержанта.— Але його батько — то зовсім інше. Він був явно не дурень, дарма що консерватор.

— Він бачив усе наскрізь?

— Бачив, але був надто розумний, щоб це показувати. Тобто ніколи не глузував з того, що бачив. Не вибачався, як то часом буває. Крім єдиного випадку, коли мені прохопився. Тут якась суперечність. Я не можу її пояснити.— Вона посміхнулася до сержанта.— Все це таке примарне. Не знаю, навіщо завдаю вам стільки клопоту своїми розповідями.

— Можливо, тому, що знаєте — я розриваюся між необхідністю заарештувати вас за приховування свідчень і бажанням запропонувати вам чашку чаю в Кенвуді.

Дівчина відповіла посмішкою й опустила очі. Помовчали.

— Ви завжди служили в поліції?

Дженінгс сказав, хто його батько.

— І вам подобається?

— Що — бути прокаженим для вашого покоління?

— Я питаю серйозно.

Сержант стенув плечима.

— Ця справа не подобається. Ніхто не хоче, щоб її довели до кінця. Не чіпай лиха... Між нами кажучи.

— Як це, мабуть, гидко.

Сержант усміхнувся.

— Я збагнув це лише сьогодні,— сказав він і відразу ж додав: — Це не комплімент. Ви справді перша людина, яка допомогла мені хоч щось зрозуміти.

— Ви так і не наблизились до розгадки?

— Навпаки, віддалився. Правда, у ваших здогадах дещо вимальовується. Майже те саме говорив іще один свідок, тільки не так доладно.

Вона обізвалася лише після хвилинного мовчання.

— Я шкодую, що сказала таке про поліцейських. Що вони б'ють декого.

— Нічого. Це справді трапляється. У поліцейських теж в маленькі доньки — от вони часом і перегинають палку.

— Ви дійсно почуваєте себе прокаженим?

— Іноді.

— Всі ваші друзі теж поліцейські?

— Не в тім річ. Я маю на увазі саму роботу. Роль представника влади, бюрократа. Підкоряєшся людям, яких не завжди поважаєш. І сам собі не господар.

— Це вас турбує?

Коли я зустрічаю когось, хто мені подобається і хто здатний бути самим собою.

Вона задумливо дивилася вдалину.

— Може, через це ви колись кинете службу?

— Через що?

— Через те, що не сам собі господар.

— Чому ви питаєте про це?

— Так, просто...— Вона стенула плечима.— Дивно від вас таке чути.

— Чому?

Хвилину вона мовчки дивилася на нього, потім опустила очі.

— У мене є своя теорія. Щодо цього випадку. Але в ній дуже багато фантазії.— Дівчина посміхнулася.— Літературної. Якщо хочете почути, продаю за чашку чаю.— Вона помахала сумочкою.— Я не взяла грошей.

Дженінгс підвівся й простягнув дівчині руку.

— Я пригощаю.