Вежа з чорного дерева

— Адже вона могла просто пожаліти його? Спустошена людина, доведена до розпачу, звіряється у своїй безпорадності. Все це надзвичайно складно описати, але можна. А ця дівчина, до речі, пишається своєю незалежністю, умінням розбиратися в людях. І не забувайте, що вона зовсім чужа тому світові, від якого він тікає.— Реальна дівчина крутила в руках пластмасову ложечку і дивилася на сержанта вже без посмішки, допитливо.— Сексуального підтексту тут немає. Вона чинить так, бо в неї добре серце. Та й послуга дрібна. Просто допомагає йому сховатися на кілька днів, поки він влаштує свої справи. А вона така: від рішень своїх не відступається і ніхто з неї нічого не витягне, навіть меткий молодий поліцейський, який пригощає її чаєм.

Він розглядав свої чашку й блюдце.

— А ви часом не?..

— Це просто один з авторських варіантів.

— Переховувати людину не так-то просто.

— Ет...

— А надто якщо все в них вийшло несподівано й вони не встигли запастися грішми. І якщо самі вони так діяти не звикли.

— Тонке спостереження.

— Крім того, і характер у неї не такий, по-моєму.

— Не такий зухвалий?

— В неї багатша уява.

Вона відхилилася назад, сперлась на лікоть, усміхнулась.

— Отже, нашому авторові доведеться викреслити такий кінець?

— Якщо він має кращий.

— Має. Дозвольте ще одну сигарету?

Дженінгс потримав вогонь. Припаливши, вона подалась уперед, спершись підборіддям на руки.

— Як ви гадаєте, що найбільше вразило б автора, якби він зараз перечитав свій твір?

— Йому взагалі не слід було його писати.

— Чому?

— Він забув дати читачеві хоч якийсь пристойний ключ для розгадки таємниці.

— А може, варто озирнутися на головного персонажа? Знаєте, вони, буває, живуть самостійним життям.

— І замітають усі сліди?

— Змушуючи автора з цим рахуватися. Словом, герой сам вирішив свою долю: зник, як у воду пірнув — і лишив автора ні з чим. І без розгадки.

Сержант усміхнувся.

— Бачите, письменники можуть писати, як їм заманеться.

— Тобто в детективних історіях має бути все пояснено, цього вимагає жанр?

— Цього вимагає умовність.

— Отже, якщо наша історія не підкоряється літературним умовностям, то, може, вона просто ближча до життя? — Вона знову прикусила губу.— Не кажучи вже про те, що таке сталося насправді. Отже, так воно і є.

— Я майже забув про це.

Вона виставила своє блюдце і струсила в нього попіл.

— Отже, нашому авторові не залишається нічого іншого, як переконливо пояснити, чому головний персонаж штовхнув його на такий страшний літературний злочин — піти наперекір усім законам жанру? Шкода бідолаху,— сказала вона.

Сержант відчув, яка прірва їх розділяє: людей, що живуть ідеями, і людей, що перебиваються фактами. В ньому піднялося навіть невиразне відчуття образи: ось він тут сидить і вислуховує всілякі вигадки. А в уяві малювалося її тіло. Вона лежить на ліжку, чарівна й зваблива. На своєму ліжку. Взагалі на ліжку. Де завгодно. Соски грудей під тонкою тканиною сукні. Такі тендітні руки, такі жваві очі.

— І ви знаєте це пояснення?

— Його життя мало свого автора в певному розумінні. Не людину, ні,— систему, світогляд. Його було створено і зроблено літературним персонажем.

— І що з того?

— Він ніколи не помилявся. Завжди казав правильні слова, носив належний одяг, відповідав потрібним уявленням. Правильний з великої літери. Всюди грав певну роль. У Сіті. В маєтку. Покірний і надійний член парламенту. Врешті-решт у нього не залишилося свободи ні в чому. Ніякого вибору. Роби те, що велить система.

— Але ви вже нападаєте на...

— Проте в ньому слід шукати чогось незвичайного, коли вже його вчинок такий незвичайний.

Сержант ствердно кивнув. Тепер дівчина намагалась уникати його погляду.

— І ось він все це усвідомив. Може, не відразу. Поступово. Крок за кроком. Усвідомив, що він чиєсь творіння, вигаданий персонаж. Все для нього розплановано. Все визначено наперед. Він — всього-на-всього жива скам'янілість. Марно чекати, що він змінив свої погляди. Що Пітерові пощастило його переконати, що Сіті раптом здалося йому огидним гральним клубом для багатіїв, яким воно, власне, і є. Мабуть, він звинувачував усе і всіх разом. За те, що з нього зробили манекена. За те, що в усьому обмежували. Тримали в шорах.

Вона струсила попіл із сигарети.

— Ви бачили його альбоми?

— Які альбоми?

— Вони зберігаються в його бібліотеці в Тетбері. Голуба сап'янова оправа, золоте тиснення, ініціали, дати. Альбоми газетних вирізок з часів його юридичної практики. Репортажі «Таймс» і таке інше. Кожна дрібничка. Навіть вирізки з місцевої газетки про благодійні базари і ще бозна-що.

— Хіба це щось незвичайне?

— Цим більше займаються актори. Або письменники, їх переслідує непереборне бажання знати... що їх визнають.

— Далі.