Вежа з чорного дерева

— Пересадок до біса.

— А він не поспішав. Йому не можна було з'являтися поблизу від свого дому, поки не споночіє. Може, зійшов на зупинці раніше за кілька миль? А потім навпростець? Він любив прогулятися пішки.

— Треба ж було якось утопитися. І щось важке мати при собі, щоб тіло не випливло.

— Скористався чимось надувним? Матрацом? Автомобільною шиною? А потім, коли відплив досить далеко від берега, випустив повітря...

— Ви мені якісь жахи розказуєте.

Вона посміхнулася і, відкинувшись назад, склала руки на колінах. Потім підвела очі на Дженінгса й недбало кинула:

— А я уявляю себе Агатою Крісті.

Під його поглядом дівчина пустотливо опустила очі, наче грішник, що розкаюється.

— Як вас розуміти — серйозно, чи як?

Я багато думала про цей випадок, поки була в Парижі. А все через ту історію з Британським музеєм. Ніяк не могла збагнути, навіщо йому знадобилося зустрітися зі мною. А як ні, то нащо було так ризикувати? Він міг випадково натрапити на мене. Та й до читального залу просто так не зайдеш — потрібна перепустка. Перевіряли?

— Розмовляли з кожним, хто тоді чергував.

— Так-от, тепер я гадаю, що то був своєрідний знак. Він не збирався зустрічатися зі мною, але чомусь хотів, аби я знала, що причетна до його рішення. Може, через Пітера. Або мала бути якась причина, що він її пов'язував зі мною.

— Якийсь неприйнятний для нього вихід із становища?

— Можливо. Тут не в мені річ, я не така вже й незвичайна — хіба що в його світі. Гадаю, своїм вчинком він бажав просто сказати, що хотів би поговорити зі мною, увійти в мій світ. Але ні, не міг.

— А чому Тетбері-Хол?

— Все пасує. Як в Агати Крісті. Місце, де ніхто не шукатиме. І ніякого клопоту. Він був дуже акуратний, терпіти не міг безладу. А тут — на власній землі, не треба прокрадатися в чужі володіння. Все одно, що застрелитися в кімнаті, де тримав мисливську зброю.

Сержант глянув їй в очі.

— Мене турбує ще одне. Оті ваші дві години після роботи.

— Я пожартувала.

— Але вдома вас не було. Місіс Філдінг намагалася вв'язатися з вами по телефону.

Дівчина посміхнулася.

— Тепер моя черга спитати: ви це серйозно?

— Скоріше для повної ясності.

— А якщо я не скажу?

— Свого автора підведете.

— Аж ніяк; все відповідає його задуму. Мало виконувати свій обов'язок, потрібна ще й інтуїція.

Дівчина жартувала, проте водночас і випробовувала його: бо саме це йому й слід було тепер зрозуміти. А й справді, за останні півгодини кримінальна справа ніби розтанула. Не те, щоб він погодився з гіпотезою дівчини. Просто він, як і всі інші, але по-своєму, зрозумів, що далі розгадувати нема чого. Подія сталася. Розщеплювати її на деталі, намагаючись з'ясувати, що до чого,— немає сенсу. Зате є сенс у цьому жвавому личку з карими очима, насмішкувато-допитливими; не втратити б його. Він хотів схитрувати, знайти привід продовжити розмову з нею, але потім відмовився від свого наміру. Лише посміхнувся й опустив очі.

Дівчина лагідно промовила:

— Мені треба йти. Якщо тільки ви не збираєтесь заарештувати мене за ясновидіння.

Дійшовши до знайомого будинку на Уїллоу-роуд, вони зупинилися на доріжці одне проти одного.

— Ну, от.

— Дякую вам за чай.

Він глянув під ноги, змушуючи себе триматися офіційно.

— Ви маєте мій номер телефону. Коли раптом щось...

— Надумаю... крім дурної фантазії?

— Ні, не те. Мені було дуже цікаво.

Запала коротка мовчанка.

— Треба було прийти у формі. Тоді я не забула б, хто переді мною.

Він завагався, потім простягнув руку.

— Бувайте здорові. Іншим разом будьте обачніші. А ваш роман я куплю, коли він вийде.

Дівчина відповіла коротким потиском руки й, склавши руки на грудях, запитала:

— Котрий?

— Той, про який ви розповіли.

— Є ще один. Про вбивство.— Вона дивилася на вулицю повз його плече.— Ідея тільки зароджується. Коли б знайшовся хтось, хто проконсультував би мене щодо технічних деталей...

— Таких, як поліційна процедура?

— І подібних. Щоб розповів про поліцейську психологію.

— Ну, це не так уже й важко.

— Гадаєте, що хтось?..

— Я знаю одного такого.

Дівчина виставила ліву ногу вперед, і, все ще тримаючи руки на грудях, почала уважно роздивлятися свою босоніжку.

— А він не зміг би прийти завтра ввечері?

— Де ви звикли вечеряти?

— Мені більше подобається готувати самій.— Вона підвела на нього очі.— Коли я не на роботі.

— Сухе біле? Годині о восьмій?

Вона ствердно кивнула й закусила губу, злегка усміхаючись, хоча на обличчі й з'явилася хмарка сумніву.

— Це все телепатія.

— Я сам хотів. Але...

— Взято до уваги. І схвалено.

Дівчина ще заглянула йому в очі, потім махнула на прощання рукою і пішла до дверей. Він дивився їй услід: чорне волосся, легка хода, біла сукня. Біля дверей, вже діставши з сумочки ключ і вставивши його в замок, вона обернулася на мить і знову помахала йому рукою. Ще мить — і дівчина зникла за дверима.