Вежа з чорного дерева

— Він ніколи не казав чогось такого, що свідчило б про зміну політичних поглядів? Полівіння?

— Напевно ні.

— Чи ставився він прихильно до вас як до майбутньої невістки?

Дівчина ніби трохи зніяковіла.

— Я ще не збираюся заміж. У нас із Пітером дещо інші взаємини.

— Його батьки це розуміли?

— Знали, що ми снимо разом. Коли я бувала з ним у Тетбері, обходилося без церемонії з окремою кімнатою.

— У приязному ставленні Філдінга до вас було щось неприємне? Чи, може, я спрощую?

Раптом вона глянула йому прямо в очі, ніби намагаючись збагнути, з ким має справу. Потім відвела погляд.

— Може, посидимо трохи? Під отим деревом? — 1, не чекаючи відповіді, вела: — Я дещо від вас приховала. Є одна річ, про яку слід було сказати вам раніше. Тобто поліції. Це дрібниця. Але вона може допомогти вам краще зрозуміти те, що я намагаюся сказати.

І знову її легка посмішка утримала його від зайвих слів.

— Будь ласка. Спочатку сядьмо.

Вона сіла, підібгавши під себе ноги по-турецькому, наче дитина. Дженінгс вийняв з кишені піджака сигарети, але дівчина заперечливо хитнула головою, і він знову сховав їх. Сів навпроти неї, потім ліг, зіпершись на лікоть. Пожухла трава. Ні повіву вітерцю. Він бачив перед собою лише простеньку білу сукню в голубу смужку, опуклість грудей, світлу шкіру з легким оливковим відтінком, карі очі, а над ними — лінію чорного волосся. Дівчина вирвала суху травинку, почала крутити її в пальцях.

— Коли ми збиралися на ту останню вечерю... — Вона з усмішкою глянула на Дженінгса.— Тайна вечеря — правда, схоже? Так-от, кілька хвилин ми були з ним удвох, поки прийшов Пітер. Він затримався в коледжі через якийсь студентський мітинг. Містер Філдінг ніколи не запізнювався. Ну, от. Він спитав, чим я займалася протягом тижня. Ми зараз перевидаємо забуті романи з минулого століття. Знаєте, така ілюстрована сентиментальщина. Заробляємо на моді. Я відповіла, що читаю ось такі романи.— Вона намагалася розщепити нігтем травинку.— Власне, про це я й хотіла вам сказати. Я згадувала при ньому, що наступного дня збираюся в читальний зал Британського музею — лишилося прочитати ще один такий роман.— Дівчина глянула на сержанта.— А вийшло так, що не пішла. Але йому сказала, що піду.

Дженінгс відвів погляд.

— Чому ви нам про це не сказали?

— Якщо я відповім: «Бо мене ніхто не питав», це буде достатнім виправданням?

— Тільки не для такої розумної дівчини.

Вона знову зосередилася на стеблині.

— Ну, тоді, вважайте, злякалася, гаразд? До того ж я знаю, що ні в чому не винна.

— Він звернув увагу на ваші слова?

— Ніякої. Я сказала про це між іншим. Більше розповідала про книжку, яку читала того дня. От і все. Потім прийшов Пітер.

— І ви так і не були в музеї?

— Ні, треба було терміново читати верстку. Я просиділа над нею всю п'ятницю у видавництві.— Дівчина знову підвела на нього очі.— Можете перевірити. Вони мають пам'ятати, що тоді робилося у видавництві.

— Уже перевірили.

— От і добре.

— Перевірили всіх, де хто був того дня, починаючи з після обіду.— Сержант сів і задивився на Хайгейт Хіл.— Якщо ви ні в чому не винні, навіщо було мовчати?

— З особистих міркувань.

— Можна мені їх знати?

— Це стосується Пітера. Якийсь час ми вже майже не зустрічаємось. Почалося ще до тієї вечері. Власне, до Тетбері ми тоді не поїхали, бо я відмовилась.— Дівчина глянула на сержанта, ніби хотіла впевнитись, чи він зрозумів її. — Я відчула, що він запрошує мене туди, ніби, як ви сказали, майбутню невістку для батька. А принадою було те саме життя, яке він нібито ненавидів. Мені це не сподобалось. От і все.

— Але ж ви намагалися його захистити?

— Випадок з батьком геть вибив його з колії. І я подумала... Хай би що я сказала, все здаватиметься підозрілим, та ще перед місіс Філдінг. Я знаю, що ні в чому не винна. Але не певна, що й інші про це знають. Крім того, не розуміла, та й тепер не розумію, що цей факт вам дає.

— Ну, а якщо він справді хотів з вами там зустрітися, то навіщо?

Вона сіла боком до Дженінгса, обхопивши руками коліна.

— Спочатку я гадала, що це якось пов'язано з моєю роботою у видавництві. Але я там ніхто. І він це знав.

— Ви маєте на увазі мемуари, може, анонімні?

Вона похитала головою.

— Я не бачу тут ніякого сенсу.

— І все-таки треба було нам сказати.

— Ваш попередник не пояснив, що йому потрібно. А ви пояснили.

— Дякую. І все ж ви повелися негарно.

— Каюсь.

Дженінгс глянув на її похилену голову і приховав посмішку.

— А це відчуття, що він хотів вам щось сказати, грунтувалося лише на цьому, чи виникло раніше?