Вежа з чорного дерева

— Іноді він був наче десь в іншому місці думками. Розумієте? Все робив якось нещиро, ніби прикидався.

— Далі?

Вона знову помовчала.

— Небезпечний — не те слово. Скоріше... надто стриманий. Може, краще сказати — одержимий. Тобто, коли він себе в чомусь переконає, ніхто його не зупинить.— Вона докірливо стукнула себе по лобі.— А, я все не те кашу. Дивно, що Пітер...

— Кажіть далі.

— Ну, в його батькові була якась внутрішня напруженість, жорстокість. Ні, сміливості йому б вистачило. І ще оцей його вигляд. Ніби він сам собі чужий. І уяви йому не бракувало.— Вона скривилася.— Ось вам вигадки детектива-любителя.

— Ні, чому ж. Дуже цікаво. А в той останній вечір? У нього теж був такий вигляд?

Дівчина заперечливо хитнула головою.

— Просто на диво, він був куди веселіший, ніж звичайно. Власне... я сказала веселіший. Взагалі-то він був не з веселих. Може...

— В гарному настрої?

— Принаймні це було щось більше, ніж просто привітність.

— Поводився як людина, яка на щось зважилась? І від серця відлягло?

Дівчина обмірковувала сказане, не піднімаючи очей. Йшли вони дуже повільно, наче ось-ось збиралися повернути назад. Нарешті вона заперечливо похитала головою.

— Слово честі, не знаю. Певна, що ніякого потаємного хвилювання не було. І нічого прощального в поведінці, — Навіть коли прощалися?

— Мене він поцілував у щоку, Пітера, здається, поплескав по плечу. Точно не пригадую. Але якби він поводився якось незвично, я помітила б. Хіба що настрій у нього був трохи незвичний. Пам'ятаю, Пітер навіть щось зауважив, мовляв, батько лагідніє на старість. І справді, він робив усе, щоб нам було приємно.

— А взагалі він таким не був?

— Я не те хотіла сказати. Просто... цього разу він був щирішим. Може, під впливом Лондона. А там, у маєтку, оця відчуженість помітна. Принаймні мені так здавалося.

— Усі інші якраз вважають, що там він почував себе щасливішим.

Вона знову замислилась, потім промовила, підбираючи кожне слово:

— Так, йому подобалося це показувати. Можливо, з родинних міркувань. Мовляв, такий я en familie[84].

— А тепер я мушу поставити вам дуже неделікатне питання.

— Ні. Цього не було.

Вона відповіла так швидко, що Дженінгс засміявся.

— Ото пощастило мені на свідка.

— Я чекала цього питання.

— Невже ніколи ні поглядом, ні?..

— Чоловіки поглядають на мене або відверто, або нишком. Він нишком не поглядав. Я певна.

— Я не про те, чи він з вами загравав. Але, може, у вас було відчуття, ніби...

— Нічого певного.

— Отже, щось таки було?

— Та ні. Справді нічого. Гадаю, це просто мої вигадки. Шосте чуття, словом, нісенітниця.

— Може, мені стати на коліна?

Вона скривила губи, але нічого не сказала. Вони піднімалися стежкою в напрямку Кенвуда.

— Якесь неприємне враження? — допитувався Дженінгс.

Дівчина ще повагалася, потім заперечливо хитнула головою. Її чорне волосся привабливо кучерявилося на оголеній шиї.

— Я не любила залишатися з ним наодинці — ось що. Але один чи два рази випало. Може, тут грала якусь роль його звичка політика — намагання всіх зачарувати. Пітер — той завжди сам не свій робився. Зустріч з батьком викликала в ньому хімічну реакцію.

— Тобто?

— Тобто він нервував, ставав дибки. Не те, щоб вони сварилися, як бувало, очевидно, раніше. Все було дуже чемно. Ви про це не повинні нічого говорити. Йдеться про мої особисті враження. Фактів ніяких.

— А з дружиною у нього було все гаразд, на ваш погляд?

— Так.

— Ви відповіли не без вагання.

Дівчина знову втупилася в землю. Вони все ще піднімалися вгору трав'янистим схилом.

— Батьки розлучилися, коли мені було п'ятнадцять. Я відчувала... якийсь ледь вловимий натяк на те, що не все гаразд. Так буває, коли подружня незлагода факт, а від дітей приховується. Коли стосунки в людей міцні, вони не бояться й посваритися, знають, що не ступлять на тонку кригу. Правда, Пітер казав, що його батьки завжди жили в злагоді: ніколи не чув, щоб вони сварилися. Завжди до всіх обличчям, до всіх фасадом. Мені тільки й видно було, що цей незмінний фасад.

— У вас ніколи не було розмови по щирості з місіс Філдінг?

— Ні. Ще б чого.— Вона скривилася.— Тільки про дрібнички.

— А от те, що ви не любили залишатися з ним наодинці...

— Це все таке непевне, нема про що й балакати.

— Є: ви вже довели, що здатні на телепатію.— Дівчина посміхнулася, не розтуляючи уст.— Ваше неприємне враження було пов'язане якось із ним як з чоловіком?

— Він щось стримував у собі. Щось...

— Кажіть. Навіть, якщо це здається вам безглуздям.

— В мене було таке враження, ніби він ось-ось мені в чомусь зізнається, раптом у нього нерви не витримають. Боялася без будь-якого приводу. Не можу пояснити.

— Він здавався нещасливим?

— Ні, не те. Просто він наче роздвоювався. Все це дрібниці, та й фактів у мене ніяких.— Вона стенула плечима.— Та коли він зник, мені здалось, що до цього йшлося. Я не відчула подиву, який мала б відчути.

— Гадаєте, «отой інший», що був у ньому, дуже відрізнявся від того, кого всі знали?

Вона ствердно кивнула, але повільно й неохоче.

— Був кращим чи гіршим?

— Здається, чеснішим.