З часів неволі. Сосновка-7

— Навіщо ж таємно? Ми робимо це офіційно й об’єктивно.

— А КДБ також щороку складає на нас характеристики?

— КДБ не складає характеристик.

— Не кажіть неправду. Ви ж не будете заперечувати, що, окрім вашого емвеесівського офіційного переведення, КГБ складає своє агентурне переведення.

— Як ви так все знаєте, то навіщо мене питаєте? Читайте характеристику.

Я прочитав. Головін питає:

— Є заперечення? Щось не так написано? Може, ви до роботи добре ставитеся?

— Давайте розрізняти дві речі: моє суб’єктивне ставлення до праці і моя об’єктивна фізична праця. Отже, перше. Праця в зоні примусова. Примусова праця є рабська праця. Я як свободолюбна людина ненавиджу рабську працю. Друге. Рабську працю ви так організували, що я змушений її виконувати. І я виконую. Дисципліновано. Ну, прецінь відносно дисципліновано.

— На політзаняття не ходите, у змаганні участі не берете, — зауважує Головін.

— На політзаняттях я часом буваю.

— Тоді, коли великий дощ і з барака нікуди подітися.

— А щодо трудового змагання, то ви розумієте всю глибину глузування над гідністю людини організацією цих змагань чи не розумієте? Раб, який працює не з доброї волі, а з примусу, старається якнайбільше працювати — це неймовірно! Раб, який має бодай краплину людської гідности, прагне загалом не виконувати примусову працю. І коли вже змушений до праці, то логічним є його прагнення робити найменше. А ви не просто примушуєте його до праці, а ще й намагаєтеся навіяти йому прагнення працювати сумлінно. Ви хочете переродити душу людини: замість ненавидіти рабство, ви хочете, щоб в’язень-раб любив рабство. Намагаєтеся перевернути основні людські поняття добра і зла і примусити нас сприймати суть вашого деспотизму за щось нормальне й морально прийнятне.

— Ви ще не відчули, що совітська влада сильна і вона уміє приборкувати ворогів, — попередив Головін. — І вас вона прикоськає. Підпишіться, що ви ознайомлені з характеристикою.

Я розписався й вийшов з кабінету.

“Мат — це наша народна мова”

Мене перевели працювати до паросилового господарства підносити вугілля до паровозних котлів Одним із кочегарів працював вільнонайманий кацап Капустін. Невеличкого зросту з круглою монгольською головою. За зоною у селі він мав невеличку чорну хату, жінку і одну дитину. Коли в робочу зону із житлової привозили обід, і кочегари, вугленоси, слюсарі йшли до їдальні, то в казанку приносили борщ і кашу цьому вільнонайманому кочегарові Капустіну. Наш в’язенський кислючий ніщимний борщ він їв з чорним глизявим хлібом з таким смаком, наче цілий день росинки в роті не мав. І так кожного разу, коли чергував коло котлів. В’язні з нього добродушно кепкували, а я, влучивши нагоду, коли в котельній менше було людей і ніхто не звертав на нього уваги, спитав, чи він ходить до роботи не поснідавши. Він каже:

— Оце ж вранці встаю і буджу дружину, щоб варила мені їсти. Вона встає і сідає чистити картоплю. Заки я вийду на подвір’я у якісь справі, бачу вона сидить на ослінчику, картоплина випала з однієї руки, ніж упав з іншої — і спить. “Та що ж, — кажу, — ти робиш? Мені скоро йти до праці, а ти спиш?!” “Та, що?” — обзивається спросоння. “І коли ти вже виспишся — тудить твою мать?! Щоб ти навічно заснула!” — крикну на неї, одягнуся та й мерщій на роботу голодний.

— Ну, може, вона занедужала? — висловив я припущення.

— Який чорт занедужала! Якби занедужала, то це було б рідко, а вона як не сидячи за чищенням картоплі засне, так полізе на піч за шкарпетками, звалиться на лежанку й засне. Загалом, де повернеться, там знайде собі місце, щоб заснути!

— Так а чого ж ти її не кинеш?

— Так я й сам люблю поспати. І коли б оце не на роботу ходити, то і я спав би разом з нею!

— Скільки ж годин на добу тобі потрібно спати, щоб ти почував себе нормально?

— У мене немає якоїсь певної норми. Я можу спати весь вільний від роботи час.

— Так можна проспати все на світі і на життя не залишиться часу.

— Так в тому ж і задоволення життя, щоб поспати. А ще коли добре вип’єш — о, тоді зовсім пірнаєш у забуття і власне тоді найбільше зближується смисл життя з його дійсним наповненням!

— А у тебе, в жінки, у твоєї сім’ї є ще якісь потреби?

— Є, звісна річ. Є потреба їсти. Ця потреба й жене мене в цю котельню.

— Ну а припустимо, що тобі з неба упав мільйон рублів і котельня вже не потрібна. Що б ти робив?

— Як, що? Пив би і спав. Або спав би і пив. Та ще з доброю закускою — о, то було б життя!

— Напевно, ще б купив собі добрий одяг? Он ходиш брудний і в такому лахмітті, як ми, в’язні!

— Не вельми це потрібне. У цьому, буває випивши, впадеш, то й не шкода. А коли б був у дорогому одязі та ще й чистий і впав би, спіткнувшись, то бруд на чистому був би дуже помітний. То хоч не пий з-за костюма. Ні, краще вже в такому, як ось є. Ну, можна було б щось трохи обновити, але по суті потреби в цьому немає.

Збоку почулися кроки. Ми оглянулися. До нас прямував слюсар нашого паросилового господарства Соснін. Він також з вільнонайманих. Високого зросту, худорлявий.

— Здравствуй, Капустін!