З часів неволі. Сосновка-7

“Справді він той, за кого видає себе, чи знову чекістський сексот? — міркував я. — Якщо він правду каже, що вже був ув’язнений, то має знати, як поводитися в камері. Подивлюся. Не буду йти перший ні до туалету, ні до катаринки, ні до годівнички. Хай він сам зробить ці перші кроки, тоді буде видно, сидів він чи не сидів.” Чоловік на вигляд зовсім простий: одяг, взуття, мова… — все вказує на просту роботящу людину. І все ж сумніви не покидали — невже знову чекістська хитрість? Минулого разу підсунули були нібито інтелігента, тепер трудівника.

Видно, що чоловік не нав’язливий. Я вирішив подивитися, куди хилитиметься його інтерес — чи не на те, щоб пронюхати, хто ще з членів організації залишився на волі, щоб здати кадебістам?

Я запитав, чого в нього єврейське прізвище, бо з виду він геть не нагадував єврея, мав викапано український типаж.

Він спокійно пояснив, що прізвище це з якогось давнього німецького коріння. Може, ще з часів Данила Галицького — князь заохочував заселення незайнятих галицьких теренів різними іноземцями, часом після численних війн і примусово залюднював їх.

Щоб не мати потреби в катаринці, я утримався від їжі й пиття. Зельманович якось незграбно взяв їжу, а потім цілий день терпів і витримав аж до вечірнього туалету. “Чого він терпить? — думав я. — Не знає, на яку ногу стати? Але якщо ти сидів, тож ти знаєш, як все це робиться. Отже, ти не сидів.”

Підозри мої зростали, і невдовзі я вирішив вигнати його з камери. Міркував так: “Може, він і не сексот, а може, й сексот. Якщо вижену сексота, це буде справедливо. Якщо вижену чесну людину, то це в таборі згодом з’ясується. А мені краще помилитися в бік недовіри, аніж навпаки.”

У п’ятницю, коли після обіду вели з прогулянки, я перший ступив до камери, зупинився в дверях, перекрив вхід руками й закричав до наглядача:

— Заберіть вашого агента! Я не пущу його до камери і сидіти разом з ним не буду!

Зельман зупинився, розгублений:

— Що, що ви кажете? Я не агент!

— Геть! Геть звідси! Ідіть геть! Досить дурити!

Наглядач став на його захист:

— Лук’яненко, він же чемно поводиться в камері…

— Сексоти вміють бути чемними до пори до часу.

Підійшов черговий офіцер:

— Сьогодні п’ятниця, все начальство вже пішло і буде тепер тільки в понеділок. Я не маю права переводити з камери в камеру. Побудьте разом до понеділка.

— Ви обіцяєте, що в понеділок нас розведете, чи мені треба буде підняти стукіт черевиками в двері на всю тюрму?

— Обіцяю, що вас у понеділок розведуть.

— Добре. І я відступив у глибину камери й дав зайти Зельма-нові.

Двері камери зачинили, і ми залишилися вдвох.

— Звідки ви взяли, що я агент? — запитав Зельман.

— Ви сказали, що вже відбули один термін ув’язнення, а в камері поводитеся так, як поводяться люди, які ніколи в ній не сиділи. Ви ж не знаєте, як підійти до катаринки, мучилися цілий день, а не підійшли. Це ж зразу видно!

— Мені просто було соромно перед вами, ученою й культурною людиною, — похнюпився Зельман.

— Побачимо. Розберемося в зоні.

— Шкода, що ви так.

— Нічого шкодувати. Час покаже.

Зельман не відповів, і ми мовчки просиділи до кінця дня, суботу, неділю й першу половину понеділка. Потім Зельмана забрали і я залишився сам.

“Цікаво, — подумав, — він справді чесна людина чи таки сексот? Навіть якщо чесна людина, то й у такому разі добре, що вигнав, — заспокоїв себе, — не будуть мучити сумніви.”

Два постулати Хаїма Берковича (Аксельрод і Беркович)

За тиждень мене перевели до великої довгої камери. У камері стояло два ліжка одне попри одне вздовж стіни і третє — навпроти, перпендикулярно до них. Воно було порожнє. Біля ліжка — довгий дерев’яний стіл. За столом сидів високий гладкий чоловік років 45–50 явно єврейської національности. Його костюм, черевики, сорочка, плащ були найкращої якости.

— Добридень! — привітався я.

— Здравствуйте! — відповів пожилець, зиркнувши на мене, й відразу ж повернувся до своєї книжки.

— Моє прізвище Лук’яненко, — почав я. — Сидів у 32-й камері. Мене вже судили. Нас судили сімох чоловіків за український націоналізм. Понад два місяці ми чекали на касаційний розгляд справи у Верховному Суді України. Нещодавно повідомили рішення і тепер, мабуть, скоро спрямують до концтабору. А як ваше прізвище?

— Аксельрод, — сухо відповів той.

— Вас іще не судили?

— Ще не судили. Які питання ще вас цікавлять? — не дивлячись на мене, буркнув Аксельрод.

— Ах, он ви як?! Тож скажу: не почуєте від мене жодного запитання щодо вашої справи. Я не з тих, хто лізе в душу. І загалом я прийшов не до вас, а в камеру. І не сам прийшов, а мене привели. Коли б не привели, я б і не бачив вас.

Переночували мовчки. Назавтра під час вранішньої перевірки новою зміною чергових я звернувся до офіцера:

— Громадянине капітане, мене вже засудили. Засудженим дозволено читати газети. Тут у камері людина під слідством. Їй не дозволено газети. Прошу розв’язати цю суперечність і надати мені газети.

— Я доповім начальнику слідчої тюрми, — пообіцяв капітан.