З часів неволі. Сосновка-7

Кияни доручили вести нараду начальникові Львівського УКДБ полковникові Шевченку. Він попросив киян поінформувати про розмову, відтак Сергадєєв доповів, як він організував розробку Лук’яненка в камері. Сергадєєв повідав про підсадного сексота та його роботу: випробування на міру гордости, самолюбства, поцінування дружини, рідних порівняно до ціни ідеї, спроби нав’язати міжкамерне листування з Віруном, Любовичем та Кандибою, перекидання записок, заклеєних у хліб з одного прогулянкового дворика в інший, про місця ховання сердечників з олівців, зберігання клаптиків паперу, підклеювання записок до дна катаринки та передачу сигналів “шукай”, “бери”, “взяв”. Підкреслив, що його підсудний вміє дотримувати дане слово, а ще — такий наївний, що соромиться брехати.

Затишшя перед грозою

Після тієї розмови з трьома в чорних костюмах мене понад тиждень не викликали на слідство. Це було схоже на затишшя перед грозою. Але я втішався тим, що мав доволі часу, аби все обміркувати. А думати було про що. Почуття мої двоїлися. З одного боку я мав себе за козака, продовжувача боротьби за незалежність України. Я розумів історичну непримиренність двох національних стихій: українського прагнення до національної свободи і москвинського — до загарбання і утримання. Українська стихія доходить до фанатизму. Російська спокійніша. Вона впевнена в своїй правоті тримати Україну в своїх лабетах, як вовк впевнений у своєму праві задирати коней і корів. Неможливо їх примирити, як неможливо примирити вогонь з водою — існувати можуть вони або на відстані одне від одного, або після загибелі одного з них. Того війна між ними неминуча і для підкореного народу — бажана. У ній козак може згинути. І до смерти треба бути готовим, сприймаючи її не як трагедію, а як героїчний козацький вчинок.

З іншого боку — правничий факультет з його культом права навіть попри правовий нігілізм Маркса (його відомий вислів: не кодекс править суспільством, а панівний клас, не право править, а воля панівного класу). Навіть в університеті — якщо ти маєш антидержавні переконання — якось незвично чути на свою адресу: націоналіст, антирадянщик, ворог, зрадник… Здається, що тебе роздягнули й поставили на людному місці: все, що в тобі є — правда, і все ж хочеться якнайшвидше одягнути звичний костюм, аби набути звичайного для всіх нормальних людей вигляду.

А чи не є оце бажання набути звичного вигляду і злитися з іншими людьми лише протестом проти передчасного арешту? Бо ж ти давно вийшов із буденної людської течії і почав прокладати свій власний шлях. І зрадив Радянський Союз у помислах ти вже давно, а тепер тобі неприємно, що тобі сказали про це прямо?

І все ж, які всі ці люди тут брехливі й лицемірні! Як усі нормальні людські поняття вивертають навиворіт, все тлумачать навпаки! Рабство називають свободою, колгоспну кріпаччину — розквітом села, русифікацію — розквітом національної культури, спробу скористатися конституційним правом на вихід республіки з Союзу — зрадою батьківщини… І чи правильно я чинив, наводячи цим чекістам численні факти на доказ того, що Україна спроможна бути незалежною державою? Може, головна мета цієї зустрічі в тому й полягала, щоб визначити, чи моя самостійщина — щось поверхове й випадкове, чи щось обґрунтоване й глибоке.

Смертний вирок

Суд оголосив: Лук’яненку — розстріл. Мене повели на третій поверх слідчого ізолятора. Біля дверей моєї камери на долівці я помітив алюмінієву миску, чашку та велику дерев’яну ложку. “Це ж Біликовова! — блиснула думка. — Значить, його в камері немає. Випустили!”

Я повернувся до наглядачів:

— Що, цей сексот виконав своє брудне завдання? Лук’яненка засудили, і цей сексот більше тут не потрібен? Допоміг нагромадити на мене матеріяли! Допоміг засудити — безсовісна худоба! А видавав себе за політв’язня, патріота-націоналіста!

— Та звідки ви взяли, що він сексот? — вдав, буцім не знає, наглядач.

— Коли звинуваченого переводять з однієї камери в іншу, він переносить із собою миску, ложку, горнятко, а його ондечки стоять долі, отже, так званого Білика не перевели до іншої камери, а забрали зі слідчого ізолятора геть.

Тим часом інший наглядач відчинив двері і наказав:

— Забирайте всі свої речі і підемо до іншої камери.

Збираючи речі, я все ще бурчав:

— Слідчі — підлота! Як можна за допомогою свого агента провокувати антидержавні розмови, записувати їх і видавати за докази?!

— Але ж ви їх казали! — зауважив наглядач.

— У мене був настрій, а слова виходили від сексота. Та він мені тут за кілька місяців розповів про бандерівців стільки, скільки я досі за все життя не чув!

— Тихо! Ходімте! — скомандував інший наглядач-офіцер.

Виходячи з речами з камери, я все ще негучно ремствував: