З часів неволі. Сосновка-7

— Ну, загалом, я сиджу не в тюрмі, а в таборі і живу в ньому краще, ніж більшість на волі! А щодо того, що хтось мене зловив… Зловило мене не суспільство, а люди, які вийшли з суспільства, піднялися над ним і використовують людей із цього суспільства для створення собі доброго царського життя. У мені вони бачать конкурента, ось і посадили. Я не зазіхаю на їхню владу. Я зазіхаю на їхній добробут. Адже золото й коштовне каміння купує не народ, а заможні люди з влади, торгівлі, промисловості. Вони, назвавшись державою, хочуть самі регулювати рух коштовностей, а тут знайшовся якийсь Хаїм Беркович і плутається у них під ногами. Прибрати його з дороги! І мені дають 5 років. Ви ж зазіхаєте на їхню владу, тому вам дали 15 років.

— Ви розумієте владу в суб’єктивному сенсі як таку, що належить окремим іншим людям, у яких я хотів її вирвати, щоб узяти її собі. Це не так. У такому сенсі я до влади не прагнув. Я бачив принизливе становище України в Союзі. Це несправедливо. Я хотів виправити цю несправедливість. Я хочу міняти весь державний і суспільний лад задля добра одиниці. Ви не хочете міняти несправедливий лад. Ви пристосовуєтеся до нього задля особистих інтересів. Це називається егоїзмом.

— Шановний Лук’яненко, — патетично виголосив він, — ви гадаєте, що дошкулили й образили мене. Зовсім ні. Просто ви показали, що піддалися навіюванню і, як і всі вуличні хробаки, сприймаєте словесну мішуру, вигадану розумними людьми. А розумні люди — це переважно наші люди — за суть справи, замість того, щоб розуміти їхнє маскувальне призначення: розумніші це вигадали для навіювання трудящим масам. Мета цілком прагматична: обрані, щоб уникнути неприємної фізичної праці і організувати собі добре життя за рахунок трудящих, придумали слово егоїзм і прищепили його їм. Хай думають, що дбати про себе — це погано, аморально. З такою свідомістю вони безболісно передають частину своєї праці різним обраним — справжнім егоїстам.

— Так може думати людина, для якої ця земля і її люди не є дорога і мила батьківщина, а місце тимчасового проживання.

— Ви ідеаліст. Подивіться на себе. Ваш костюм… ну так собі, середній, рублів за вісімдесят-сто. А погляньте на костюм Аксельрода — це ж шик і верх досягнень текстильної промисловости світу! Чоловік умів організувати своє життя. Знаєте їхню справу?

— Ні. Лише дещо можу здогадуватися з реплік наглядачів.

— Аксельрод — керівник крупного підпільного підприємства. Їх арештували, аж 18 осіб! Сам він з Чернівців. П’ять головних керівників діяли у Львові, Чернівцях, Одесі. Мали зв’язки з Кримом, Москвою, Кавказом. Їхні підприємства випускали продукції на мільйони рублів. Він використовував літак вільніше, ніж ви автобус. Захотів у Крим на пляж, сів у літак і полетів. Покупався, позагоряв, і назавтра сів у літак і примчав до Львова. Захотів на закриту виставу до Московського театру, де, знаєте, голі дівчата танцюють, сів у літак, прилетів до Москви, побув вечір і побавився ніч з дівчатами, потім відіспався й назавтра літаком перелетів до Чернівців. Ви жили коли-небудь так, щоб могли витягати з кишені грошей стільки, скільки хочеться? Не жили. Тож ви й не знаєте смаку життя!

— Як ви думаєте, скільки років йому доведеться сидіти за таке розкішно-розпусне життя? — цікавлюся.

— Стаття Кримінального кодексу передбачає кару до страти, але він відкупиться. Якщо не повністю звільнять, а дадуть строк, то потім перегляд за переглядом справи буде зменшувати строк, заки зійде нанівець, — зі знанням справи сказав Хаїм Беркович.

— А якщо розстріляють?

— Так він же жив! Його життя впродовж п’яти-семи років— це таке багате життя! Воно наповнене для нього владою, авторитетом, величезними грішми й можливостями. Воно таке яскраве й чудове, що кращого вже й уява не може створити. Воно більше варте від шістдесятирічного порпання в брудній землі чи нудного стукання рахівницею в звичайній заводській бідній конторі.

— Це було б здорово, по-орлиному, коли б за цим не стояв егоїзм, який за критичних ситуацій людей роз’єднує.

Хаїм Беркович нічого не відповів на це. Я встав і пішов до дверей, відтак повернувся і покрокував у бік Хаїмового ліжка. За пару метрів до нього розвернувся і знову рушив до дверей. Рухаючись маятником туди-сюди, дивився у підлогу і все думав і думав про розмову з цим новим співкамерником. Чого в ньому більше: єврейського егоїзму? емігрантської зневаги до тубільного населення? цинізму? Зрештою, — просто правди?

Кілька днів поспіль мене виводили до окремої камери читати підшивку газет. Повертаючись, казав про це своїм співкамерникам, розповідав якусь цікавинку з газети чи щось із політичних подій. Аксельрод не виявляв цікавости. Може тому що недавно сам зі свободи, тож старі новини його не обходили, а Хаїм слухав уважно.

Якось, заходячи до камери, я помітив, що співкамерники, зиркнувши на мене, різко припинили жваву розмову. “Чого б це? — подумав. — Що, вони бояться мене?”

За кілька днів мене вивели з камери нібито до підшивки газет, а привели до кабінету начальника управління КДБ полковника Шевченка.

— Добрий день! — привітався я.