З часів неволі. Сосновка-7

А я звичайно, рухався маятником від дверей до стіни, від стіни до дверей — відстань чотири кроки. За дев’ять місяців життя у тюрмі звик до незначних порушень режиму, як і до вислуховування подібних зауважень. Наглядач не дав мені прислухатися до вулиці, і я взявся розмірковувати над життям у стінах тюрми. А хіба за останні дев’ять місяців там, на так званій волі, щось змінилося? Хіба не те ж приниження України, не та ж тотальна цензура над словами й мисленням інтелігенції, не той же кріпацький колгоспний лад? Коли б я був не тут, а в своїй квартирі, і крокував би туди-сюди не в замкнутій камері, а в своїй кімнаті, що часом і полюбляв робити, то хіба не те саме б думав?

Тут тюремна їжа, тюремне ліжко. У своєму житті я рідко мав кращу їжу. На таких же ліжках спав дев’ять років у армії і п’ять років у студентському гуртожитку. Вдома, в сільській хаті, ліжко також було збите з дощок. Куль житньої соломи на дошках. Солома, вкрита кодом чи рядном, і вкутувався в рядно. Сіно краще. Воно м’якше, не лізе штирками в ребра, тепліше і пахне гарно. Так його й для корови бракувало. Коли приїхали з дружиною у Галичину і став більш-менш добре заробляти, придбали м’яку й теплу постіль. Поніжився трохи. Проте не забував попередніх умов. А позаяк думав про долю України та козацьке життя без м’яких подушок, то й без жодного суму перейшов на старий тюремний матрац.

Тюрма не відібрала можливости мислити. Навпаки, надала достатньо часу для цього. Дружину жаль. Вона хотіла створити зі мною добру сім’ю, мріяла про сімейне щастя, а знайшла — клопіт. Ну й що ж я можу зробити? Відмовитися від боротьби за незалежність України і повернутися до неї в тепле ліжко? І до цього ліжка звести сенс свого життя?

Це неможливо. Не може любов до жінки погасити чи заступити любови до України.

Любов до України — це щось всеоб’ємне, що охоплює всю її територію, і простягається на всю глибину її сивих сторіч. Любов до України — це потужна духовна енергія, що заполонює все єство і надає йому залізної вольової спрямованости на історичний рух цілої держави.

Любов до дружини — це лишень частинка живої душі, вона не може заповнити ціле.

З вікна дихнуло прохолодою. Зашелестіло листя, наче війнуло його з дерев на паркан, на широку тюремну стіну. Воно розсипалося й повільно осіло на землю. Новий повів вітру зірве з дерев новий жмуток пожовклого листя й розсипле по холодній вологій землі. З опаданням листя завмирає дерево. Зіщулившись від холоду, воно перечекає зиму, а прийде весна, принесе тепло, і оживе дерево, щоб знову зеленіти, буяти й рости…

Чекатимеш? 15 років — ой, як багато!

Минуло кілька днів. Відчиняються двері камери:

— Лук’яненко, виходьте!

— Куди? — питаю.

— По дорозі скажу.

Вийшли з камери. У коридорі неподалік стояв ще один наглядач.

— Руки за спину! — наказав наглядач на ходу.

Я за спиною зчепив руки.

— Приїхала ваша дружина. Поведу вас на побачення.

— Чого не сказали в камері? Я б їй передав непотрібні штани, сорочку.

— Дасте нам, а ми їй передамо.

Зійшли на перший поверх, наглядач відчинив двері однієї з кімнат, зайшов сам і пропустив мене. Біля невеличкого столу на стільці сиділа моя дружина. Трохи бліда. Її, мабуть, також щойно завели. Вона, побачивши мене, підвелася. Трохи розгублено глянула на наглядача, який, вочевидь, не збирався полишати нас на самоті. Ми не звикли демонструвати наші почуття чужим людям. Почувалися ніяково, та що вдієш: тут мент не людина, а гвинтик людожерської машини, яка людську мораль замінила безсоромністю, він тут стояв, геть не переймаючись тим, що небажаний.

— Милий…

— Надюньку… — обнялися, поцілувалися.

— Щоб ні краплі сліз не бачили вороги! — шепнув на вухо і заглибився в її світлі очі, намагаючись осягнути найбільшу їхню глибину. Вона зрозуміла. Сама наче вдивлялася в мою душу.

— Будеш мене чекати? 15 років — це ой-ой-ой як довго!

— Буду чекати. Якщо така моя доля, то що вдієш.

Ми знову обнялися.

— Надю… Як маєш віятися, то краще покинь. Переболить серце та й легше буде. Але не зроби ганьби. Знай: я не прощу! Якщо не доля жити разом, то розійдемося. Але розійдемося порядними й чесними людьми. Якщо між нами з’явиться третя людина, з’явиться нещирість, брехня, лукавство. Я не прийму цього.

— Милий, я дивлюся тобі просто й чесно у очі. Я не допущу лукавства між нами.

— Дякую тобі. Дякую тобі, моя кохана! Я не знаю, як доля розпорядиться далі, але залишитися порядними людьми, це залежить від нас.