З часів неволі. Сосновка-7

— Ви знаєте, мені дали п’ять років за крадіжку колгоспної картоплі. Я працював колгоспним шофером. Жінки на лану навантажили моє авто картоплею, щоб віз на ферму. По дорозі до ферми — моя хата. Було вже надвечір. Я не обідав і, думаю, зупинюся, попоїм та й повезу картоплю на ферму. Щоб хтось не потягнув картоплю з машини, заїхав на подвір’я. Зайшов до хати, трохи обігрівся, попоїв і, можна сказати, пообідав і повечеряв заодно. Вийшов до авта, щоб їхати, а воно не заводиться. Я і так, і сяк коло нього, а воно, капосне, не заводиться — старе, знаєте. На вулиці вже потемніло. Я накрив кузов старим брезентом та й пішов до хати. Хай, думаю, завтра по-видному вже шукатиму автомеханіка. За день натомився, то й ліг відпочивати. Рано встав, а картоплі в кузові немає. Ну зовсім немає, наче її там ніколи й не було. Поїхав я на бригаду, а голова накинувся на мене: “Де ти, каже, Миколо, ніч провів? Чого авто в гараж не поставив?” Я йому пояснював, пояснював, а він не повірив. Направив міліціонера до мого льоху. Міліціонер мою картоплю зміряв та й каже: “Украв!” А чого украв? Хіба можна колгоспну картоплю відрізнити від власної? Отак я дістав п’ять років неволі! Нещасна моя голова! Та як же я буду жити в тюрмі? О-йо-йой!…

Губи у Миколи засіпалися, щоки скривилися і буйні сльозини одна за одною закапали з очей, попливли по щоках, по товстих жирних губах, по гладкому підборідді.

— Що ви робите? — звернувся я до нього. Ви чого плачете? Як можна так розпускати нюні?!

— Е… вам легко казати! А моя Одарка з характером. Вона покине мене. Вона забере з собою донечку Орисечку. Я залишуся сам. Що ж я сам робитиму? Сором на все село! О, пропаща я людина…

І буйні сльози дзюрками полилися з очей, на гладке рожеве обличчя.

— Послухайте, П’ятниця! Ви молодий, здоровий і дужий чоловік. Сидітимете не більше трьох років. За цей час з вами нічого не станеться. Повернетеся й будете жити, як і жили до ув’язнення. А жінка?.. Та що ви над нею плачете? Знайдете іншу. Це хай вона спробує знайти іншого чоловіка, а ви, чоловік у штанях, завжди знайдете. Хай вона за вами плаче, а не ви за нею.

— Ви не знаєте моєї жінки! Вона й била мене, а я її кохаю понад усе. І тепер, коли я тут, а вона там, то не можу навіть уявити собі, як вона там. О, лишенько моє! І п’ять років це такий довжелезний термін! Я не витримаю його, я помру!..

І знову сльози залили його обличчя.

— Слухайте, баба, на вас гидко дивитися! Візьміть себе в руки! Та ж у вас має бути не тільки тіло, а й воля. Не скигліть. Ви ще майже нічого не втратили! Концтабір збагатить вас знаннями тої частини радянської дійсности, яку не пропагують через газети й радіо. Він розширить ваш кругозір. Усякі знання — коштовність. За них доводиться платити. Плата в три роки концтабору — не бозна-яка велика плата, коли мати на увазі, що, набувши ці знання, ви ще житимете сорок років. Вони, ці знання, допоможуть вам прожити наступні роки розумніше, плідніше і краще.

— Як ви можете так казати? Таж концтабір — це пекло!

— Якщо з цього пекла люди повертаються додому, до села, до праці, то значить людське тіло спроможне його витримати. Отже, й ваше тіло витримає. Головне — не падати духом і не навіювати собі всякі жахи.

— Ні, ви нічого не розумієте! Та ж там не буде ні вареників, ні сметани! А як моя Одарка їх готує — о Боже! (І що вона тепер дома там робить?) І кожен в зоні тебе може штовхнути! Люшнею побоїться, але загвіздкою в бік штуркне — ну й капосні ж є люди!

— Слухайте, П’ятниця, яку ви маєте вагу?

— Дев’яносто п’ять кілограмів.

— Скільки людей, що бували з вами в слідчому ізоляторі важчі за вас?

— Не зустрічав таких. Але вони, звичайно, є.

— Так кого ви боїтеся: тих, що є десь там бозна-де, чи легших від себе?

— І тих, і тих. Перших, боюся тому, що їх багато; других — тому що я ж їх можу зустрінути.

— Ви маєте батька й матір?

— Батько згинув рано. Мене виховувала матір, — сумно сказав П’ятниця.

— Бачу. Вона навчила вас плакати. Жінка часом сльозами проб’є більше, ніж чоловік твердим голосом, але ж ви у штанях, а не в спідниці, і того ваша легкість до сліз — гидотна нікчемність. Вам би у спідниці родитися!

У Ніжині П’ятницю вивели з камери і передали місцевій міліції. Я полегшено зітхнув. Невже може бути такий екземпляр з козацького роду? Та ні, він не з козацького роду. Він з роду гречкосіїв, причому гірший варіянт? Де воля? Де гордість? Де відчуття власної ваги?

На Холодній горі Харкова

1. З “воронка” — мерщій у відчинені двері тюрми