З часів неволі. Сосновка-7

Привезли до Харкова на Холодну гору. Холодною горою називається величезна пересильна в’язниця. Казали, що в ній вміщується п’ять тисяч в’язнів! Виявляється, в’язниця — це не один будинок із заґратованими вікнами, це доволі велика територія з багатьма корпусами та допоміжними будинками (лазня, пральня, майстерні тощо). Вся територія обгороджена високим цегляним муром, що обнесений вгорі колючим дротом. В’язниця, мабуть, справді на горі — останню частину дороги від потягу до в’язниці “воронок” їхав з малою швидкістю за напруженого реву рушія. Нарешті зупинився біля відчинених дверей якогось корпусу.

Варта стала побіч, і старшина наказав:

— Виходь! Швидко! Бігом!

Всі вилазили з “воронка” зі своїми речами і мерщій — у відчинені двері тюрми. Старшина, тримаючи в руках список в’язнів, рахував: “Один, два, три…” У коридорі всіх шикували в шеренгу. Сержант тримав у руках великий стос папок з виконавчими провадженнями. Старшина брав по одній і з наклеєного зверху супровідного етапного формуляра зачитував прізвища й ініціяли. В’язень називав статті Кримінального кодексу, за якими його судили, і термін ув’язнення. Якщо це відповідало написаному у формулярі, він переходив до другої шеренги в’язнів, яких уже було прийнято до тюрми.

Дійшла черга до мене. Старшина зачитав формуляра і звернувся до мене:

— Стаття 56, це — зрада. Як же ви зрадили? У війні перейшов до німців… так наче ж тоді ще був молодий для цього?

— Мене судили за те, що я хотів відокремити Україну від Совітського Союзу і створити незалежну українську державу. Конституція Союзу дає Україні право самій вирішувати, чи бути в Союзі чи вийти з Союзу. Я думаю, що український народ не дурніший за інші народи і зміг би сам собою порядкувати. Ми можемо обійтися й без Москви.

Старшина, зрозумівши, що моя відповідь перетворюється на лекцію, обірвав:

— Досить! Ясно! Переходьте до тої шеренги!

Із гурту хтось промовив:

— Фашист!

— Та який фашист — націоналіст! — зауважив інший.

— А чого аж 15 років? — обізвався один до мене.

— Годі балачок! — рявкнув старшина.

Перевірка закінчилася. Підійшов офіцер зі старшим сержантом і звернувся до старшини:

— Прийняли? Все гаразд?

— Так, все гаразд! — відрапортував той.

— Тоді бери їх і веди до лазні. Там люди є, — звернувся офіцер до старшого сержанта. — То частину заведи, а решта хай почекає в сусідньому боксі. А ти, старшино, іди приймай новий етап.

Старший сержант скомандував іти за ним. Привів до великого приміщення перед лазнею, замкнув усіх і сам кудись пішов. У приміщенні двоє вікон, але через брудні матові шибки й густі ґрати світла потрапляло до неї мало. Асфальтна підлога — мокра, брудна й слизька. Я не став класти рюкзак, а важку валізку поставив долі, знайшовши сухішу місцину. У приміщенні — душ двадцять.

— Чи довго нам тут чекати? — питає один.

— Мабуть, довго. Попередній етап щойно завели.

— У лазні, кажуть, холодно, вода ледь тепла.

— Ти звідки знаєш?

— Казали ті, що їх перед нами проводили он у ті двері.

— Хтось казав, що митися можна.

— А як ти думаєш, — кивнув у бік моєї чорної валізки один із в’язнів, — що там є?

— Думаю, там добра хаванина.

Хаваниною вони називали харчі.

— Може, ми поділимося? — питає його.

Загальний гамір ущух. Всі звернули погляди на мою валізку й на мене.

— Давайте роздягнемо фашиста! — хтось із гурту.

— Та який він фашист?! Націоналіст!

— Це ще гірше! — гукнув інший. — Давай самі розкриємо. А ну, мужик, розкривай валізку! Я вже давно не їв доброго сала. Поласуємо. Братва, у нього 15 років. Це крупний калібр. Ваговик.

— Ми шануємо крупний калібр! — додав інший.

“Якщо показати їм свою слабкість, — подумав я, — то передадуть з тюрми в тюрму і сядуть на шию на весь строк. Тому не піддамся, хай би навіть убили! — і стиснувся весь у пружину. Тим часом зауважив: — Добре, що не всі проти мене. Вони не заодно. Це вже краще”.

— Та він тільки з дому. Ще не висрав вареники. Новачкам заведено ділитися зі старими зеками.

— Мужичок, — звернувся вже прямо до мене той, що почав цю розмову, — поділись хаваниною.

Я, люто просвердлюючи його своїм поглядом, процідив:

— Ця пожива не по твоїх зубах!

Досі стояв десь півметра від стіни. Тепер відступив спиною до самої стіни, щоб захистити себе від нападу ззаду і напружився до контратаки.

У гурті звучали розрізнені фрази. Для негайного нападу їм не вистачало узгодженої волі, а сам ініціятор не відважувався кинутися в бійку. Тим часом зайшов старшина й оголосив:

— Хто не хоче йти до лазні, може не йти. Ступіть сюди.

На цю пропозицію пристало кілька осіб. Я перед виїздом зі Львова мився і також ступив до цього гурту. Коли я виходив, услід залунало:

— Яка хаванина відпливла, напевно, два пуди сала!

— Ні, там кілограмів з десять ковбаси! — кинув інший.

Старшина, почувши ці слова, поглянув на валізку і запитально глянув у очі.

— Тут, — тихо відповів я, — майже самі книжки.

— Ви політичний? — запитує.

— Так.

— Вас посадять у камеру до політичних. Тут якраз є такі. Це в іншому корпусі. А поки що доведеться ось тут зачекати!

І він замкнув мене в одиночному боксі.