З часів неволі. Сосновка-7

— Я розповідала тобі минулого разу, що про тебе розпустили чутку, нібито в час трусу знайшли купу американських доларів, радіостанцію і велику кількість антирадянської літератури, що ти — американський шпигун. Я спростовувала цю брехню і тепер це вже трохи затихло. І люди, знаєш, геть перемінилися. Більшість колишніх друзів відійшли, зате багато з’явилося нових. Раніше деякі обходили нас боком та часом люто зиркали в наш бік. Тепер відчули в нас своїх людей і стали привітніші. Раді допомагати в будь-чому. Я — в колі доброзичливців, вони просили передавати тобі вітання й дяку за твій патріотизм.

— Що з нашого села Хрипівки чувати?

— Влада скликала загальні збори села. Приїхали з Чернігова два чекісти і ще якийсь один (він не представився) і накинувся на школу, на батьків, на всіх: як це сталося, як це вчителі навчали, куди дивилося начальство села, що в них у школі виховався і по селу ходив між усіма радянськими людьми затятий ворог Радянського Союзу?! Тепер його вже розстріляли і він не заважатиме людям будувати нове соціялістичне суспільство, але як же село до цього допустило?! А батьки Лук’яненка куди дивилися? Чи, може, вони самі такі? То, може, їх краще у Сибір відправити?

Ця історія в рідному селі мене вразила. Як розповіла дружина, у клубі сиділи мої батьки, брати й сестра. Брат Сашко підвівся і гучно попросив приїжджих розповісти селянам, що саме поганого я зробив. Один із чекістів почав пояснювати, мовляв, розказувати конкретно, це означало б поширювати моїми устами ту злісну антирадянщину, яку поширював Лук’яненко.

— Та й хіба ви не вірите радянському суду?

— Віримо, віримо! — пролунало кілька голосів з різних кінців зали. Я знаю тих кілька сільських безпутних п’яниць, які за пляшку горілки ладні кричати будь-що.

Потім встала сестра і каже:

— Ми знаємо, що наш брат нікому ніколи в селі не робив зла. Навпаки старався робити людям добро. Якщо він не заподіяв людям зла, то про яке зло для держави ви говорите?

Один з приїжджих:

— Ага… так ви захищаєте брата?! Захищаєте ворога народу, ворога нашої радянської держави!

Звідусюд загукали до неї:

— Сідай, сідай! Бо ще й тебе засудять. Буде й того, що одного розстріляли.

Чекісти ще довго говорили й залякували все село. Відтак все не вщухала чутка, що батьків вивезуть до Сибіру, сестру, мабуть, засудять, а хату віддадуть колгоспові, щоб порубав на дрова.

— Левку, — зітхнувши запитала мене дружина, — батько й мати питають, чи слід їм признаватися людям, що ти живий?

— Що ти їм порадила?

— Сказала, що спитаю тебе і їм перекажу.

— То ж скажи, хай усім розповідають правду.

Наглядач попередив, щоб більше говорили по ділу і, що вже час кінчати.

— Я просив привезти теплу білизну, шкарпетки, словник англійської мови, светра. Що там ще?

— Привезла. Все привезла. Привезла трохи сала, ковбаси на дорогу та ще там трохи гостинців. Рукавиці привезла, твою студентську валізку та зелений ранець. Пиши мені листи. Не забувай. А куди тебе повезуть?

— Офіційно не знаю. А неофіційно кілька разів проскочило, що у Мордовію.

— А де та Мордовія?

— Десь над Волгою чи за Волгою. Ніколи не мріяв їхати на Схід. Навіть підлітком, читаючи книжки про подорожі й мандри, не мріяв про мандри на Сході. А доведеться їхати.

— Та ж усі бандерівці, — зітхнула Надія, — десь мучаться там за Україну на Сході.

— Усе. Прощайтесь! — сказав наглядач.

— А де ж речі? — спитав я дружину й наглядача.

— Ми їх перевіримо й занесемо вам до камери.

Встали. Обнялися, поцілувалися. Я взяв дружину міцно за плечі, трішки відвів від себе і спокійно, навіть з легкою усмішкою, сказав:

— Нічого, кохана, не тужи, не журись і не бійся нічого. Ми в боротьбі. Справедливій і правій. Я не буду сидіти весь строк. Імперія розвалиться швидше. Тож вище голову підійми і всміхнись. Бувай здорова! Прощавай!

За два кроки обернувся і глянув їй в очі. Вона не плакала. В очах більше мужности, ніж суму.

— Молодчина! — гукнув їй наостанок. — Не тіш ворогів сльозами!

— Тихше! — гукнув до мене наглядач. — Ідіть вперед!

“Наша мрія, синку, не подобається владі”

Дружині вони не сказали, коли саме мене відправлять зі Львова. Та й сам я цього не міг знати. День відправки становив оперативну таємницю. Щоб хтось не зупинив потягу і не звільнив націоналістів, про цей день ніхто за межами тюрми і самих слідчих не повинен був знати. Така обережність була виправдана до 1956 року, в час збройної боротьби супроти московських загарбників. 1961 року вже нікому було зупиняти поїзд, стріляти в охорону з солдатів міністерства внутрішніх справ, звільняти ув’язнених і поповнювати ними повстанські загони. Проте за інерцією чекісти й енвеесівці дотримувалися попередньої таємничости.