З часів неволі. Сосновка-7

Я цілими днями ходив по камері, думав про майбутній концтабір, а більше співав, співав. Гучно не дозволялося, а в півтону наглядачі не забороняли. Загадав собі проспівати всі пісні, які лишень знав. У пам’яті зринали все нові й нові — чуті в рідному селі, в армії. Особливо багато вивчив пісень в армії, коли служив під Києвом у Макарівському районі, а потім — у австрійському містечку Баден. Там були майже самі українці і весь вільний час співали. Ці співи мали якусь чудодійну силу: вони згуртовували, давали кожному почуття родинности, створювали магнітне поле, що об’єднувало всіх у духовну монолітну силу. Співи витворювали невидимі струни єднання з Україною, з тією місциною, де жили батьки, родичі, друзі, кохані, які знають і співають цих же пісень. Намагався не спрощувати мелодії, а кожну ноту відтворювати так, як співали мама, село, ті українські парубки у совітській військовій уніформі з різних областей України, разом з якими ріс і мужнів у армії з 1944 по1953 рік. Згадував мамині пісні: “Ще не вмерла Україна”, “Розлилися круті бережки, гей, гей по роздоллі” та “Я сьогодні щось дуже сумую”. Пісні ці заборонені, та що мені заборона? Я вже в полоні. Мене загнали у те найглибше дно, в яке лишень могли загнати, то й боятися немає сенсу. І я знову й знову заводив:

Я сьогодні щось дуже сумую,
Про козацьку я долю згадав
І про славу тую незабутню,
Що колись я, мов сокіл, літав.
Боронив я свою Україну
Від напасних і лютих татар.
Тоді слава про мене гриміла
І боявся зловісний москаль.
А тепер все пройшло, проминуло,
Чорна хмара навкруг залягла
І на горе синам України
Злая доля у гості прийшла.
Ти не плач, мій любий козаче,
Бо ще вернеться доля твоя
І на радість синам України
Ще засяє свободи зоря!
Вдарять дзвони в велику годину
Ми рішучо підемо всі в бій
Й ти воскреснеш, моя Україно,
В давнім блиску і славі своїй!

“Синку, — згадалися мамині слова, — ти як будеш бачити, що коло тебе сексот чи хтось непевний, то в рядку “Ще засяє свободи зоря” слово “свободи” заміни на “червона”, а останній куплет не співай зовсім, бо в ньому ж уся наша мрія, а вона ж не подобається владі.”

Саме ця пісня так вже подобається мені! У ній — вся наша історія, вся національна доля. І потужна сила в руках стискала шаблю, а глибинна незламна воля рокотала:

Ти воскреснеш, моя Україно,
В давнім блиску і славі своїй!

О моя, моя кохана Україно, ти неодмінно воскреснеш! Відродишся! Через мене. Через мої муки. Я подам тобі руку, я підставлю тобі свої плечі, щоб ти по мені пішла вверх.

Ти змучена, ненько моя люба, ти стекла кров’ю своїх галицьких і волинських синів. Твоя кров перейшла до мене від козака з-над Чибрижа. Це був твій козак, і я твій. Я також, частинка тебе.

Вдарять дзвони в велику годину,
Ми рішучо підемо всі в бій!

А, може, вони для мене оце тепер і вдарили? А мо’ для мене це і є той рішучий бій?

О, ні! Необхідно підготувати такі дзвони, щоб вони зарокотали на всю Україну, щоб їхня луна збудила козацькі серця, щоб по всій Україні взялися за шаблю й очистили землю від зайд. І хай сторіками у Чорнеє море кров московська стече!

Агов, чоловіче! Мо’ ти грішиш, накликаючи їм смерть? Прости мені, Боже, цей гріх. Та який там гріх — гріховним є московське сатанинське плем’я, знищити його — це знищити джерело зла і розширити сферу добра, тож дай, Боже, випекти цих зайд назавжди, щоб і сліду їхнього в Україні не залишилося!

Слимак П’ятниця

У Києві до мене підсадили високого кремезного чоловіка трохи молодшого за віком.

— П’ятниця Микола, — назвався він.

Я теж представився.